Читати книгу - "Проти долі, Ерін Кас "

— Не бачу сенсу їхати до Києва взимку, але це твоє свято, тому не проти. Тим паче ти не відпочивала влітку, тому можеш поїхати. Батько не телефонував?

— Ні, давно його не чула, — дивуюсь її запитанню, бо навіть не пам’ятаю, коли востаннє вона про нього питала.

Вона стискає губи в тонку лінію, але нічого не говорить. Продовжуємо свій сніданок, швидко прибираємо зі столу й поспішаємо збиратись. Одягаю чорну джинсову спідницю й бежевий светр, бо в аудиторіях не жарко. Збираю волосся у високий хвіст й роблю макіяж. Фарбую губи світлою рожевою помадою, користуюсь парфумами й виходжу з кімнати. Мама звертає на мене свій погляд, але нічого не говорить. Вона в мене теж любить наряджатись. Завжди обирає гарні сукні, класичні костюми й не виходить з дому без макіяжу. Мені є з кого брати приклад, як правильно виглядати.

Виходимо разом й кожна звертає у свій бік. Хочеться випити капучино, але часу вже не маю, бачу на зупинці натовп і розумію, що зараз приїде трамвай, тому поспішаю перейти дорогу. На вустах грає легка усмішка, бо настрій неперевершений. Сьогодні я побачу Андрія, а ще мама, нарешті, дала добро на поїздку до Києва. І мені байдуже, що буде холодно. Я впевнена, що ця поїздка буде особливою.

Бувають такі моменти, коли з’являється відчуття, наче на тебе хтось дивиться, і тоді інтуїтивно починаєш шукати цього спостерігача. Ось і в мене зараз таке відчуття. Стаю на пішохідний перехід й звертаю погляд на чорний автомобіль, що стоїть в очікуванні зеленого світла. Ловлю погляд його власника й мороз пробігає тілом. Наче раптово наступила зима й заморозила все навколо. Я ні з чиїм іншим не сплутаю цей погляд. За все життя на мене дивився так тільки один чоловік. Влад!

Це він сидить за кермом й дивиться через скло мені у вічі. А я крокую й не можу відвести від нього свого погляду. Як загіпнотизована крокую, але таке відчуття наче падаю у прірву. На мене налітає якась дівчина і я відводжу погляд. Вона щось бурчить на мене, але я не чую. Знаходжу темні очі, які й не думала колись ще побачити й бачу легку усмішку на вустах їх власника.

Заскакую в трамвай й сідаю на вільне місце. В ступорі доїжджаю до кінцевої зупинки й неквапом плетусь до університету. Не можу викинути цю раптову зустріч з голови. Його усмішка говорить тільки про одне — він теж мене впізнав. Ох… Всередині якийсь дивний трепет й хвилювання. Згадується все, що я так ретельно хотіла забути. Його голос, слова, гнів в очах, і сни… Вони давно мені не снились, але підозрюю, що сьогодні вночі ми знову зустрінемось.

— Полю! — голосно вигукує хтось ззаду й змушує розвернутись. — Ти що спиш на ходу? — обурюється Іванка з усмішкою на губах. — Я тебе гукала разів десять, але довелось бігти, щоб наздогнати.

— Вибач, задумалась, — намагаюсь скинути з себе магічну дію темних очей.

— Мажорчик не дає спокою? — розтягується на її обличчі усмішка. Коли Іванка усміхається так щиро, її обличчя стає по-дитячому милим. А світле волосся й пухкі губки бантиком роблять її схожою на ангелочка.

— Угу, — вирішую погодитись з її припущенням, хоча думала я зовсім не про нього. Я досі відчуваю на собі погляд, що наче в душу дивився й бачив мене наскрізь.

— Он він вже чекає, — смикає мій лікоть подруга й змушує подивитись через дорогу. Біля автомобіля й справді стоїть Андрій. Він говорить з якимось хлопцем, а коли бачить нас, починає усміхатись. Несміливо усміхаюсь у відповідь й перебігаємо з Іванкою дорогу.

— Привіт, — вирішую все ж підійти, щоб привітатись.

— Привіт, крихітко та її подруга, — гукає до Іванки, що стоїть неподалік. — Як справи? Ти чому така занепокоєна? — обіймає мене за талію перед усіма, а мені стає незручно.

— Все добре, просто поспішаю, — намагаюсь відхилитись.

— Давид скоро влаштовує вечірку в себе вдома. Ти ж нас запрошуєш? — запитує хлопця з яким говорив.

— Та я не проти, — нервово мнеться той, — але Ілона теж буде.

— А ми їй не заважатимемо відпочивати, — усміхається Андрій, наче це його дуже веселить. — Правда ж, Полю? Підемо?

— Емм… можна, — кажу несміливо. На щастя, звучить дзвінок і ми всі швидко розходимось. На вході помічаю погляд цього Давида і він мені не подобається. Дивні вони якісь — його друзі. Але часу думати про це немає. Потрібно бігти на першу пару, щоб не слухати бурчання викладачки.