Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Червінь на щоках лейтенанта стала трохи яскравішою.
— Під час погоні одне око дивиться вперед, а друге — назад.
— Дуже добре, а п’яте правило?
— Навіть найшвидший кінь не обжене стрілу, — процитував той.
Його командир кивнув і усміхнувся. На молодого офіцера це подіяло, наче хтось вигорнув йому за пазуху горнятко киплячої олії. Здавалося, що він от-от зомліє.
— Дайте-но я здогадаюся, — генерал Аберлен-ґон-Саве почухав голову, — Ви, лейтенанте, думали, що візьмете їх живцем, тож заборонили стріляти. А вони водили вас за носа, як їм хотілося, і якби мали намір кинутися в прірву — ваша півхоругва пішла б за ними на смерть. Так? Ні. Не відповідайте, це не було питанням. Ви насправді вважали, що чаардан генерала Ласкольника можна буде проковтнути, як пліточку ковтає щука? Е-е-ех. Коні у вас хоча б розігріті? — запитав зненацька.
— Так точно, пане генерале.
— Виберіть трьох найшвидших вершників у загоні. Нехай знімуть все, що їм заважає: шаблі, списи, щити, луки та сагайдаки. Шоломи — також. Друга Хоругва матиме шанс відігратися на тих… — він якусь мить шукав відповідного слова, — …степових банітах.
Ласкольник кисло вишкірився й похитав головою. Здавалося, був роздратованим. Потім встав збоку та сплів руки на грудях, дивлячись, як генерал оглядає його людей. Увагу офіцера нарешті притягнула темноволоса дівчина, а скоріше — її кінь: мишастий, низький та коротконогий, він один був схожим на одного з тих диких північних коників, що ненабагато більші за поні. Тваринка йшла із похиленою головою, важко дихаючи.
— Будь-якого? — упевнився командир полку.
— Будь-якого, — підтвердив Ласкольник.
— Він, — генерал вказав на мишастого коника. — Два кола.
Сивоволосий скривився й почав сперечатися.
— Це поганий вибір.
— Ти сам сказав: будь-якого.
— Так я і сказав.
— То нехай твоя дикунка готується.
Ласкольник знизав плечима й підійшов до дівчини. Та нахилилася в сідлі, щоби краще його почути. Так вони певний час і розмовляли. Було видно, що вона не задоволена тим, що їй сказав Ласкольник, похитала головою, виконала якийсь складний жест лівою долонею і нарешті й собі стенула плечима. Кха-дар поплескав її коника по шиї та покрокував у бік генерала. До того саме підійшов капітан хоругви, що програла навчання. Супроводжувала його лучниця, ретельно натерта сажею.
Кайлін встала трохи осторонь і споглядала, як капітан складає рапорт командиру полку. Власне, йому не було про що забагато говорити, але й ті кілька речень були куди важливішими, аніж він зумів би з себе вичавити, якби це було не тренування.
Трава збоку зашелестіла, й біля неї встав маг хоругви. Кривлячись, намагався дотягнутися до місця поміж лопатками.
— Не чіпай, — порадила вона. — Відправ когось у Літрев — нехай запитає матінку Вейру. Вона продасть тобі мазь. Намасти нею рану, оберни полотном — вранці не залишиться й сліду.
— У нашому полку є кілька цілителів.
— Військові знахарі. Я чула про них. Це твоя справа, якщо хочеш стогнати ще місяць, коли зводиш руку для закляття, — вона перевела погляд на свого командира. — Та якщо вирішиш послухати мене — то нехай посланець скаже, що його прислала Кайлін. Може, матінка Вейра продасть тобі дешевше.
Вона відчувала, як чародій приглядається до неї, й майже могла простежити хід його думок. Як бойовий маг хоругви він, напевне, мав офіцерський патент. А вона була лише замурзаною, мов челядник каменярів, дикункою з вільного чаардану. Однак вона служила під Генно Ласкольником, тож він міг говорити із нею, не втрачаючи гідності.
— Ваглен-кан-Левав, — представився він ввічливо. — Бойовий маг Другої Півпанцирної. Кажуть, вам вдалося обіграти також Першу та Четверту. Генерал розлючений.
— Кайлін-анн-Алеван, — кивнула вона. — А чому?
— Як це, чому? Зелені Горлянки — це його полк. Його й нічий більше. Він командує ним вже п’ятнадцять років, а тут якась сте-пова нерегулярна банда три рази поспіль робить із нас ідіотів. Ласкольник чи ні, але він не повинен у такий спосіб ставити йому підніжку. Вийде з цього клопіт.
— Він не вміє програвати?
— Як мало хто, — маг кисло усміхнувся.
— Кайлін! — Ласкольник покликав її, перекрикуючи зростаючий гамір. Новина про перегони вже обійшла всіх, і солдати та її чаардан тепер в’їжджали на пагорб, звідки все було видно найкраще. Кілька кавалеристів вже кружляло поміж товаришами, збираючи застави.
— Генерал має кілька питань, — пояснив кха-дар.
Командувач полком зміряв її поглядом згори донизу.
— Душно було в тій ямі?
— Можна витримати.
— Як ви розпізнали командира й мага? Згідно з ідеєю генерала Ласкольника, — офіцер підкреслив оте «генерала», наче завдяки цьому йому було легше проковтнути програш, — лейтенанти й капітани не носять плащів чи якихось ознак свого звання. Як і маг.
Вона кивнула.
— Але командир завжди має віддавати накази. Ось таким чином, — на очах здивованого Аберлена її рука виконала в повітрі кілька жестів: «розворот ліворуч», «повільно наперед», «імлистий місяць», «навала». Вона знала, що військові команди в її виконанні створять саме таке враження. Особливо на високого офіцера.
— А-а-а, я зрозумів, — командувач полком глянув на Ласкольника. — Я майже забув, хто ваш кха-дар.
— А про те, що кожен третій вершник вільних чаарданів служив в імперській кавалерії, ви пам’ятаєте, генерале? — вона дозволила собі усмішку. — Ми й самі користуємося схожими сигналами, хоча й спрощуємо їх за необхідності, бо важко виконувати «навалу» з тридцятьма кіньми. Коли доходить до бою, це не має особливого значення: командир хоругви міг би хоч і шолома пофарбувати червоним, але виднішим від того не став би. Але якщо ми ховаємося в засідці, а ворожий загін маневрує, прочісуючи степ… У трьох випадках з чотирьох я можу вказати на офіцера. Зрештою є й інший метод.
— Який? — дивовижно, але генерал виглядав по-справжньому зацікавленим.
Вона глянула на кха-дара, той кивнув.
— Ну, пане генерале, командир хоругви віддає накази жестами, а офіцери й підофіцери передають їх далі отим, — вона вказала на срібний свисток, що висів на шиї Аберлена. — Але це означає, що кілька чи кільканадцять солдатів завжди вдивляються в одного, наче всі вони в нього закохані. Навіть коли немає наказів, то ми, просто дивлячись на солдатів, зуміємо через певний час зрозуміти, хто командує.
Коли вона говорила, Аберлен-ґон-Саве трохи почервонів. Здавалося, він от-от відірве комусь голову. Схоже, він погано ставився не лише до програних закладів.
— Вона добра, правда? — Ласкольник адресував їй усмішку. — Перша здогадалася про це, коли ми дивилися на полк під час навчань. Відмовтеся від команд жестами, залиште лише свистки. Що з нашими перегонами?
Командир полку відкрив і відразу закрив рота.
— Може, малий гоноровий заклад? — вицідив. — Подвоюю те, що ти вже виграв.
Її кха-дар подивився на офіцера,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід», після закриття браузера.