Читати книгу - "На твоєму боці, Уляна Пас"

Поки Дан стоїть у черзі, до нього з проханням познайомитись підходить щонайменше десять дівчат. Дивно те, що він відмовляє всім і йде до мене з двома ріжками морозива. 

– Ну ти просто на розхват! – не можу втриматись від коментаря, коли він сідає поруч і дає одне морозиво мені. 

– Є таке, – усміхається. – А що, ти ревнуєш, сонце? 

– Помрій, – фиркаю. – Просто я не розумію цих дівчат. Невже одного гарного обличчя достатньо, щоб піти на знайомство? 

– Чому тільки обличчя? – дивується Дан. – Тіло у мене також нівроку. 

– Ну і тіла, – погоджуюсь. – Я і тебе не розумію. Так, ти користуєшся популярністю, але ж… не тому, що дійсно комусь подобаєшся. Як ти сам і сказав, усе через обличчя та тіло. А як же щось глибше? Твоя душа, наприклад?

– А для душі у мене є ти, сонце, – усміхається Дан. – Ти ж саме туди намагаєшся зазирнути, чи не так? 

Не скажу, що намагаюсь. Була б моя воля, цих хлопців обходила б стороною. Ми занадто різні – що з Даном, що з Яном. 

Можливо, Дана і притягує те, що я не бігаю за ним як собачка, але це не означає, що в якийсь момент я таки відчую до нього якусь симпатію. 

– Ти забруднилась, – заявляє Дан, і не встигаю нічого запитати, як він тягнеться до мене і пальцями торкається нижньої губи. Витирає морозиво і кладе цього ж пальця собі до рота. 

Сиджу як ідіотка, слідкуючи за цією картиною, і не знаю, як реагувати. Маю визнати, що спокусник з нього ще той, але мене таким не пробрати. Хоча трохи таки зачепило. Я б навіть сказала – пробрало. 

– Що таке? – питає та усміхається так, наче для журналістів позує тут. 

– Ти невиправний, – кажу. 

– Чому це? – дивується.

– Дієш звичними для себе методами, але, як бачиш, безрезультатно. Мене таким не пробрати. Ти сам сказав, що я не ведусь на твоє тіло. 

– То що мені варто зробити? Я заплутався, – хмуриться Дан. 

– Ну, не знаю. Скажу, як є. Ти не цікавиш мене як хлопець. Моментами подобаєшся мені, і, можливо, ми могли б стати друзями. Але на більше не розраховуй. 

– Друзями? З тобою? – дивується. – Це як?

– Доволі просто. Просто відкинь свої спроби мене спокусити – і подивимось, що з цього вийде, – кажу. Доїдаю морозиво і витираю рота серветкою. – Мені треба повертатись. Було… цікаво. 

– Я проведу тебе, – Дан не запитує, чи можна. Просто підводиться і йде за мною. І знову всі на нас витріщаються, а йому хоч би що. – Що ти робиш завтра? Може, зустрінемось?

– Чи не забагато зустрічей, Дане? – дивуюсь. – Завтра – точно ні. Ввечері я працюю, а вдень хочу зайнятись пошуком додаткового заробітку. 

– Навіщо тобі це? Давай я дам, скільки треба, і ми підемо гуляти, – випалює, а я від такої пропозиції навіть з кроку збиваюсь. 

– Ти готовий заплатити мені за зустріч? Серйозно? – дивуюсь.

– А що тут такого? – знизує плечима. – Я буду твоїм роботодавцем. 

– А гроші де ти візьмеш, якщо сам не працюєш? У татка-бізнесмена? Серйозно, Дане? Тобі варто і самому навчитись працювати, щоб не бути залежним від нього. Це, до речі, ще одна причина, чому я не зустрічаюсь з такими, як ти. Гроші, на які ведуться дівчата – не твої. Якщо так розібратись, то у тебе взагалі нічого немає. Одне клацання пальців – і ти залишаєшся з голим задом. Пробач за мою прямоту, але ти сам обрав мене через те, що я дивлюсь глибше. Так ось, я подивилась глибше, і там, на жаль, нічого немає.

– Та пішла ти, дурепа! – цідить Дан і для кращого ефекту ще й відштовхує мене. Тільки от я не ображаюсь. Знаю, що трохи перегнула. Хоча він сам до мене прийшов, а я тільки очі йому розплющила на правду, яку він чути не хотів. 

Повернувшись у гуртожиток, розумію, що Настя також на мене ображена. Їй не подобається те, що я спілкуюсь з братами, але вона й подумати не може, що роблю я це не тому, що хочу. Просто обставини так складаються… 

Мене зачепили її слова в аудиторії, а їй не подобається те, що я роблю. Але ж я не зобов'язана робити так, як хоче вона. Коли я просила не зв'язуватись з Мазуром, вона мене чомусь не послухала. 

Під вечір Настя кудись збирається і йде, не прощаючись. Зовсім не дивуюсь, адже вона любить весело проводити час. Я ж користуюсь моментом, поки одна, і вмикаю ноутбук. Хочу знайти якийсь підробіток і витрачаю на це доволі багато часу. Виписую собі кілька вакансій і збираюсь уже завтра зателефонувати.

Засинаю трохи за північ, але Насті ще немає. Швидше за все, сьогодні вона не повернеться. Для неї це нормально, і навіть якщо мені таке не подобається, лізти до неї з порадами я не буду. 

Наступного ранку прокидаюсь у кімнаті одна. Готую їсти, прибираю у кімнаті і телефоную по номерах, які вчора знайшла. Домовляюсь про співбесіду на понеділок і, щаслива, йду в магазин за продуктами. 

Тільки от на вулиці мене чекає не надто приємний сюрприз. Бачу автомобіль батька – і різко зупиняюсь. Шкода тільки, що втекти не встигаю. Та й не логічно це. Рано чи пізно тато мене спіймає, тому краще поговорити просто зараз. 

На вулицю виходить водій і відчиняє для мене двері. Сідаю всередину, і двері зачиняються, ніби в пастці. Бачу тата, але всередині нічого не сіпається. Він мені зовсім чужий. 

– Що ти тут робиш? – питаю стримано і зовсім не радію, коли розумію, що ми їдемо кудись.