Читати книгу - "На твоєму боці, Уляна Пас"

– Слухаю! – піднімаю слухавку, зупинившись біля вікна. 

– Ти ще в універі? Я хочу тебе побачити, – заявляє без привітань.

– Навіщо? Тобі що, зайнятись нічим? – бурчу.

– Лізо, ти – моя донька! Може, досить вдавати, що це не так? – миттєво заводиться.

– Від тебе навчилась. Ти ж вдавав усі ці роки. Чого тепер від мене хочеш? 

– Може, досить цих дитячих образ! Я – твій батько! Єдина близька тобі людина! – тато переходить на крик, а я не вигадую нічого кращого, як просто взяти і вимкнути телефон. 

Витираю руками мокрі доріжки від сліз і ховаю телефон назад у сумку. Бачу, як Mercedes зривається з місця і їде геть. Я знала, що тато не піде на мої пошуки. Він не хоче зайвий раз світитись на людях, щоб не було чуток. А я не хочу його бачити, тому добре, що поїхав.

– Ти чого тут? – чую за спиною голос Дана і важко зітхаю. І чому я сподівалася, що він уже пішов?

– Затрималась, – повертаюсь до нього обличчям, але в очі не дивлюсь. Хочу піти, але несподівано він торкається мого зап'ястя своїми пальцями, а іншою рукою підчіплює підборіддя. 

– Ти плакала? – хмуриться, піднявши мою голову.

– Тобі яка взагалі різниця? – бурчу і відштовхую його руку. Хочу свою кінцівку висмикнути, але це не так просто, як здається. Схоже, у братів навіть звички однакові – за руки хапати. – Відпусти!

– Скажи, хто тебе образив – і я відпущу! – серйозно заявляє. – Це був Ян?

– Що? Ні! – випалюю. – Плакати через твого брата – це останнє, що я буду робити!

– Це добре, – киває. – Тоді кому я маю бити пику?

– Бити пику? – після заяви Дана я не можу втриматись та усміхаюсь. Просто зараз він такий войовничий… Невже реально буде мене захищати? 

– Ти усміхаєшся. Це хороший знак, – Дан не зводить з мене погляду, а мені ніяково стає. Яким би мудаком він не був, цей хлопець готовий мені допомогти. Дивно виходить… 

– Уже все добре. Я в нормі, – кажу, і Дан таки відпускає мою кінцівку. – Дякую, що підтримав. Це було несподівано, але приємно.

– Звертайся, сонце, – підморгує мені. – Якщо хочеш, можемо прогулятись. Обіцяю не чіплятись. Просто прогулянка.

– Ти серйозно? – я справді не розумію, що з цим хлопцем не так. Він може просто зараз свиснути – і пів універу дівчат тут збереться, але Дан готовий проводити час зі мною, знаючи, що це нічим не закінчиться. 

– Абсолютно, – киває. – То як? Пішли?

І я погоджуюсь. Не знаю, навіщо. Можливо, пізніше шкодувати буду, але… ми з Даном разом залишаємо будівлю і йдемо через стоянку у бік парку. 

Коли Ян бачить нас, одразу ж хмуриться і, мабуть, злиться. Він якраз збирався сісти в салон свого BMW, але так і застиг біля відчинених дверей. Дуже сподіваюсь, що зараз він не піде за нами. Не хочу знову псувати собі настрій. 

Дан махає брату, а той показує йому середній палець і таки сідає в машину. Кілька секунд – і та зі свистом зривається з місця. 

– Я не розумію, навіщо ти витрачаєш на мене час, – кажу, коли ми заходимо в парк. 

– Що тут незрозумілого? Ти мені подобаєшся, – заявляє Дан таким тоном, наче в цьому немає нічого дивного. 

– А ти мені – ні, – кажу прямо. – Тобто, ти хороший і милий, але… твої любовні походеньки… Я не з тих, хто буде пірнати з головою у бурхливий роман на одну ніч. Для цього знайди собі когось іншого.

– А якщо я не хочу іншу? І якщо не хочу на одну ніч? – абсолютно серйозно питає Дан. – Ти цікава дівчина, сонце. Я хочу пізнати тебе краще. 

– Я тобі не вірю, – відповідаю. 

– Твоє право, – знизує плечима. – Просто май на увазі, що так легко ти мене не позбудешся. Хочеш морозива? 

– Хочу, – хмикаю. 

Поки Дан стоїть у черзі, я сідаю на лавку і спостерігаю за ним. Здається, не варто мені від нього тікати. Цей хлопець все одно доб'ється свого. Не в плані того, щоб затягнути мене у ліжко. У мене таке відчуття, що ми можемо стати друзями, якщо він не зробить чергову дурницю.