Читати книгу - "Секс-сусід напрокат, Джулія Рейвен"

Коли таксі зупинилося біля знайомих ще з дитинства кованих воріт, у мене почалася справжнісінька паніка. Дихати стало страшенно важко, все нутрощі вивертало від майбутньої витівки.

Здавалося, я вже чую перешіптування гостей та їхні косі погляди в наш бік. А про батьків я взагалі мовчу. Якщо мама ще зрозуміє, хоча я дуже сумніваюся в цьому, то батько… Батько просто мене приб'є на місці з Русланом.

Ігор йому замінив бажаного сина, тож сто відсотків тато буде на його боці. Не дивлячись ні на що.

Цікаво, чоловік уже тут?

— Тань, ти хоч роби вдихи, бо ще задихнешся прямо перед батьківською домівкою, — глузливий тон сусіда трохи протверезив мене. Він сперся на дверцята таксі і простягнув мені руку, допомагаючи вийти з авто. — Що з тобою? Ти сама на себе не схожа.

— Я боюся, — щиро зізналася Руслану.

— Та припини... Не такий страшний чорт… кгхм, батько, вибач, — сусід швидко виправився, помітивши мою реакцію. — Впевнений: твій батько не такий страшний, як ти його боїшся.

Я ковзнула поглядом по Руслану і задоволено підсумувала, наскільки круто він зараз виглядає. Суворий класичний костюм чорного кольору, білосніжна сорочка в тон моєму вбранню, метелик, доглянута борідка на обличчі і його непохитний вигляд робив його під стать гостям. Таким само важливим та солідним.

У житті не сказала б, що він працює стриптизером. Моделлю, актором, ведучим, будь-ким, але точно не оголенцем перед натовпом п'яних дівчат.

— Ти його зовсім не знаєш, — я пригнічено похитала головою. Кілька разів поправила браслет на правій руці, щоб приховати наростаюче хвилювання. — Тато розсердиться… ні, він буде лютувати через те, що я розлучаюся з Ігорем.

— Тань, ти серйозно? — прохолодні долоні сусіда лягли на мої розпалені щоки, змушуючи мене зустрітися з його золотаво-карими очима. Між його брів залягла неглибока складка, наче він був чимось серйозно стривожений.

Дивно, але окрім звичного збентеження мені полегшало. Легше дихати, спокійніше. Хотілося лащитися до рук Руслана, як домашня кішка, аби не відпускав. Напевно, це страх так впливає на мене? Тому шукаю захисту у цій горі м'язів.

— Серйозно, Руслане, — видихнула, відчуваючи, як серце потроху приходить у звичний ритм, — тато мені таке не пробачить… Ігор йому дорожчий за мене. Тато… — затнулась, підбираючи правильні слова. — Тато ніколи не хотів доньку. Він марив сином, спадкоємцем, але мама більше не змогла завагітніти і здійснити його мрію, — на очі виступили сльози, мій голос затремтів. Старі дитячі образи невчасно нагадали про себе. — Вони навіть серйозно подумували взяти хлопчика з дитбудинку, але так і не наважилися. Тому все життя батько ставився до мене як до нерідної. Я до п'ятнадцяти років навчалася у закритій елітній школі. Додому приїжджала лише на свята. Ігор для нього важливіший і… улюбленіший, ніж я.

У грудях сильно защемило від усвідомлення, наскільки я мізерна. Захотілося сховатися в обіймах сусіда і, як маленькій, розплакатися. Щоб він мене пожалів, погладив, підбадьорив. Сказав, що все буде гаразд. І що він поряд.

Господи, про що я тільки думаю? Зовсім з розуму вижила.

— Таню, поспішаю нагадати, — Руслан акуратно витер пальцем сльозу, що скотилася по моїй щоці, — що тобі вже не п'ять років. І боятися батьків у цьому віці вже не потрібно.

— Ти не розумієш… — я ніяково відвела очі.

— Так, не розумію, — не відпускаючи мене, погодився сусід, — не розумію, як у двадцять… скільки тобі?

— Двадцять сім.

— ...як у двадцять сім років можна боятися батьків? Що вони тобі зроблять? У куток поставлять? Зачинять у кімнаті? Чи позбавлять солодощів? М? — Руслан чекав на мою відповідь. — То цукерку ти й сама можеш собі купити, а в квартирі всі кімнати в твоєму розпорядженні. Закривайся де хочеш. І кути всі твої, рідні. Тато для цього зараз не потрібен.

Я тяжко видихнула.

Згодна. Сусід правий.

Мені не треба боятися батьків. Потрібно подорослішати, перестати залежати від їхньої оцінки, критики. Але от я чомусь продовжувала це робити. Без згоди тата чи його підтримки мені було погано, ніби я зробила щось дуже ганебне та неправильне. Рідкісну похвалу і то треба було заслужити.

— Тато образиться, — тільки й спромоглася видавити з себе, краєм ока помічаючи рух біля воріт, — а ось і він…

Кров ринула до голови, серце закалатало з такою силою, що я мало не закричала від болю в грудях. Батько нас помітив. Помітив, як Руслан обіймав моє обличчя, як ми близько стояли... Я вже хотіла різко відсторонитись, як відчула, що долоня сусіда перемістилася на мою талію, а потім опустилася нижче, не дозволяючи піти далеко.

Що він робить? Тато мене вб'є за таке.

Судомно дихаючи, я вже всерйоз розглядала втечу з батьківського ювілею. Якраз таксі ще не поїхало.

— Тань, заспокойся, — гарячий шепіт торкнувся мого вуха, — тобі не п'ять років. І я з тобою. Усе буде добре. 

— Мгу, — поспішила сипло погодитись, хоч зовсім так не думала. Я з побоюванням дивилася, як до нас наближаються мої батьки і дихала через раз.

Мені кінець. Однозначно.

— Тань, чого ти тупцюєш біля воріт? — нудотно лагідний тон батька дуже лякав.