Читати книгу - "День попелу"

— Нічого не можу вам сказати. Але маю вас попередити: Самюеля вбили.

— Що?

Подив був розіграний відмінно. Флік не сумнівався, що Жакоб стежив за просуванням слідства в режимі реального часу. Він не знав точно, як саме, але посланці явно мали засоби для спостереження за зовнішнім світом...

— Звідки ви це взяли?

— Повторюю, — відповів Ньєман, — я не можу видавати таємниці слідства. Але ви маєте зрозуміти, що за таких обставин ми мусили якнайшвидше перевірити всі зачіпки.

— І злочин міг скоїти один із цих чоловіків?

Ньєману не хотілося виливати посланцеві всю душу, але треба було дати йому хоч якісь відомості, аби його задобрити.

— Ми розробляємо версію крадіжки, — стисло окреслив ситуацію флік. — Пограбування, яке обернулося трагедією.

— Крадіжки? — перепитав Жакоб приголомшеним тоном. — Але що там красти?

— Уламки склепіння.

— Але воно не має ані найменшої цінності!

— Я в цьому не такий впевнений. Ви знали, що під верхнім шаром фресок існують інші розписи?

Чистий блеф, але, враховуючи лицемірну поведінку Жакоба, — на війні як на війні.

— Хто вам таке сказав? Такі чутки завжди ходили, але жодного доказу немає.

— Чому ви заборонили Максу Леманну зробити рентген склепінь?

— Та нічого ми йому не забороняли! Просто це не входило в технічне завдання, от і все.

— Ви не хотіли би знати, що там під фресками?

— Там нічого. Це якесь безглуздя.

Ньєман нахилився над столом, спершись на лікті.

— Тоді навіщо ховати уламки обваленої стелі?

— Нічого ми не ховали!

— Де вони?

— У Дієцезії. Ми прибрали їх тимчасово, поки не зміцнять конструкції.

— Я можу їх побачити?

— Звісно. Без проблем.

— Ви знайшли всі фрагменти?

— Ну... так.

— Жодного не бракувало? Нічого не вкрадено?

— Комісаре...

— Майоре.

— Майоре, я не розумію нічого з того, що ви кажете, і, якщо дозволите, ваше розслідування виглядає досить-таки плутано. Ви навіть відштовхуєтесь від абсолютної нісенітниці: у Маєтку не може статися насилля.

— Каплиця святого Амвросія розташована не на вашій території.

— Але вона належить нам. Та й потім, я не про це. Жоден член нашої общини не міг стати жертвою нападу.

— Чому?

— Ми не маємо жодних зв’язків із зовнішнім світом. У нас немає грошей, і ми не становимо ні найменшого інтересу для... вас, інших. До слова, чому ви вважаєте, що Самюель помер не через обвал?

Флік дивився, як коротун вовтузиться на своєму стільці. Через чорний костюм, підтяжки й капелюх він походив на фігурку святого в різдвяній шопці. У відділку поліції він виглядав так само недоречно, як монах із тонзурою в рясі та аналаві — у нічному клубі.

Невеличкий електрошок посланцю не завадить. Ньєман кількома словами обмовився про камінець у роті. Той знову вирячив очі. Вочевидь, він був не в курсі.

— Це вам ні про що не говорить? — наполегливо запитав Ньєман.

— Та... ні.

— Якийсь ритуал, пов’язаний із вашою конфесією?

— Точно ні. Ви плутаєте релігію й забобони.

Останнє слово Жакоб вимовив гидливим тоном.

Навіть обуреним. Але Ньєман не розумів, чим розламування хліба чи помазання чола відрізнялося від камінчика в роті у трупа. Як хтось, він уже не пам’ятав хто, казав: «Якщо ви в театрі й усі навколо вірять у виставу, отже, ви в церкві».

Тим часом Жакоб пустився ще в одну лекцію про життєві принципи посланців, які були засновані на Біблії та правилах, установлених першими анабаптистами. Так само суцільна вода, але цією ще й хрестять і святять.

Флік на таких речах собаку з’їв. Брехуни, казкарі, дурисвіти — він таких бачив сотні. Він знав, відчував, що Жакоб бреше, але ніяк не міг зрозуміти його мотив.

— Коли ви плануєте звільнити наших робітників? — запитав вірянин на прощання.

— Це покаже слідство.

— Я чітко вказав панові прокурору, що...

— Це не повинно затримати збір винограду. Я зрозумів ваш меседж.

Жакоб підвівся й знову заусміхався. Здавалося, ніби він готовий повернутися до свого вертепу.

— Час не жде, — мовив чоловік вибачливим тоном.

Ньєман супроводив його до виходу з відділку й провів поглядом, із яким вислуховують цікаву оповідку. Можливо, в каплиці святого Амвросія справді намагалися вкрасти фреску. Можливо, вся сіль цієї історії полягала в захованих розписах... Але Жакоб не мав до цього стосунку.

Натомість ритуальний камінчик у роті був адресований їм, Жакобу та іншим посланцям.

У кишені завібрував телефон — Карл Ґустав Юнґ зацінив би таку синхронність.

Флік поглянув на екран: імені не висвічувалось.

Але він одразу впізнав номер.

28

— До чого була ця облава в Маєтку?

— У мене не було вибору.

— Що це означає? Що відбувається?

Голос Івани звучав відверто ворожо, але Ньєман був надто щасливий чути його, щоби поставити напарницю на місце. Він уявляв, як вона ховається десь у підліску, вчепившись в одноразову мобілку. Від цієї картини фліку стало недобре.

Опанувавши себе, він коротко підсумував просування розслідування.

— І ви просто затримуєте чуваків із мутним минулим? Це єдина ваша ідея?

— Наразі я зосередився на злодюжках в околицях. Логічно, ні?

— Я днями працюю з цими робітниками. Можу вам сказати, що серед них немає ні поціновувачів мистецтва, ні тих, хто хоч трішки знається на релігії. Якщо сталося вбивство, воно пов’язано з ритуалами й віруваннями посланців.

Флік усміхнувся: він був згодний з Іваною. Але фреска відіграла в цьому всьому якусь роль — він нутром це відчував.

— Бачила сьогодні вашу альтер еґо, — мовила Івана.

— Кого?

— Жандармку з великими цицьками.

Це зауваження зачепило Ньємана, хоч він і не розумів, чому.

— Розкажи краще, що ти дізналася.

Івана короткими сухими фразами описала йому свої враження від общини. Повне розчарування: вона не дізналася нічого нового.

— Це все? — проревів він.

— Я закорешилася з однією дівчиною. Але потрібен час.

— Якраз часу в тебе й нема.

— Це потайна спільнота. Силою їх не візьмеш. Ваша облава вже була великим промахом. Але є ще дещо...

Івана вивалила перед ним якусь маячливу історію про нічні служби пошепки:

— Ішлося про якогось звіра. Das Biest.

— Що за звір?

— Гадки не маю, але... я відчувала його присутність. Присутність звіра...

Ньєман подумав, що Івану треба швидко звідти забирати —