Читати книгу - "Муравлик Ферда, Ондржей Секора"

— І-і-і-і! — запищало маля й швиденько відхилилося.

— Погляньте, які вони цікаві, замалим на сцену не вилізли! — сміялися мурашки з проходу.

Вони поставали за рогом і самі хотіли хоча б краєм ока подивитися виставу. І Трумбелінек, трошечки дурненький, але добрий мурашка, стояв там.

На Фердиній дошці саме з’явилася хатка баби-яги.

— Ах, любий Єнічку, отут ми й сховаємось! — пищав Ферда тоненьким голоском і рухав блакитною фігуркою, ніби це говорила Марженка.

— Гаразд, гаразд, постукаймо в двері! — відповіла низьким голосочком зелена фігурка-Єнічек і присунулась до хатки баби-яги.

— Не йди туди, Єнічку, там баба-яга! — кричали Єнічкові мурашенята.

Вони геть забули, що це — тільки вистава. Але де там! Єнічек не послухав застережень і далі стукав у двері баби-яги.

— Єнічку, Єнічку, не роби цього, з тобою може лихо скоїтись!

Малята з жаху притулилися одне до одного.

І глядачі з коридора теж так захопилися грою, що брали все за правду. А Трумбелінек навіть пробурчав:

— Хай тільки спробує баба-яга вистромити голову. Ми їй покажемо, де раки зимують.

І взяв у руки дрючка. Інші також побрали дрючки або камені.

Коли це насправді з’явилася баба-яга. А був це Ферда з розмальованим горщиком на голові.

— Курзю-верзю, я вас із’їм! — загугнявив він страшним голосом з-під горщика. — Але спочатку я вас ізварю.

Ой лишенько, що тут сталося!

— А не з’їси, не звариш! — закричав несподівано Трумбелінек з коридора, й на Ферду полетіло каміння та дрючки.

Вмить горщик було розбито, хатку баби-яги зруйновано, й великі мурашки кинулися на сцену. Вони перелізли через дерев’яну дошку, й Трумбелінек почав молотити Ферду, наче жито на току.

Ото Ферда заробив! Ото бідолаху відлупцювали! А все тільки за те, що так добре грав. Якби був грав гірше, ну хоч трохи гірше, якби говорив своїм власним голосом, а не як баба-яга, то всі б упізнали його. А через те що він грав добре, всі подумали, ніби це справді лиха відьма, й набили його.

ЯК, ВЛАСНЕ, НАРОДЖУЮТЬСЯ МУРАШЕНЯТА

Дарма, що потім усім було шкода Ферди й що Трумбелінек благав, аби Ферда простив йому. Одно слово, вистава припинилася, а що найгірше — Ферда не міг навіть поворухнутися. Лежав, наче мертвий, нічого не говорив і тільки дивився навколо, як сонне курча на місяць.

Сестри-жалібниці м’яко поклали Ферду на ноші й дуже обережно віднесли вниз, до найзатишнішої кімнати мурашника, що була в найнижчому ярусі, поряд із кімнатою королеви. Там Ферді перев’язали голову, й він міцно заснув.

У цій маленькій кімнатці не було нічого, тільки на стіні висіли крила із королевиного шлюбного вбрання. Ті крила сховали на спогад. Королева їх давно вже не носить.

Навколо справді панувала цілковита тиша. Королевині покоївки ходили навшпиньки, щоб не заважати володарці мурашника в її королівській роботі — королева несла яєчка. Ніхто в усьому мурашнику не міг цього робити, тільки королева.

Вона знесла вже безліч яєчок. Кожної миті з’являлося на світ нове яєчко, і покоївки одразу ж відносили його нянечкам. А тих яєчок було вже знесено стільки, що покоївки не мали куди їх подіти.

— Слухай, Фердо, в кімнаті в тебе дуже тепло, то чи не можна покласти сюди кілька яєчок? Не поб’єш ти їх часом? — тихо спитала у Ферди одна заклопотана покоївка.

— Ні, не поб’ю! — зітхнув побитий Ферда, повернувся на бік і заснув. Там справді було приємно тепло.

Яка ж чекала на нього несподіванка, коли він прокинувся! З яєчок саме вилуплювалися маленькі черв’ячки, й нянечки носили їх годувати до спеціальної кімнати.

Ви нічого не знаєте про цю кімнату? Гаразд. Тоді треба вам пояснити, як воно є насправді з тими мурашенятами. Послухайте. Але уважно. З яєчка вилуплюється малесенький безногий черв’ячок. Таке мале, безпомічне немовлятко. Хто загляне до їхньої кімнати, той дражнить їх так:

Немовлята, маленята,

Не хочуть юшки споживати!

Бо, знаєте, немовлятам не все до смаку. Вони ще смокчуть з пляшечок мед, солодкі соки і їдять тільки найдрібніше, найкраще і найніжніше.

Коли немовлята трохи підростуть і на них з’являться маленькі шерстинки, їх починають називати «малята». Малят переносять до нової кімнати й співають їм:

Малята, хлоп’ята

Скоро будуть вусаті!

Малята сердяться, але нічого не вдіють. З їхніх шерстинок і справді згодом виростають вуса. А ще згодом, коли вони стають великі, товсті черв’ячки, то на них кажуть «карапузи» й співають їм такої пісеньки:

Карапузів везу я.

Загорну їх в пелюшки —

Будуть з них лялечки!

А й справді. Коли карапузи виростуть і так наїдяться, що черевця в них мало не луснуть, тоді нянечки загортають їх у пелюшки. Дитинку, яка спить у пелюшках, звуть «лялечка». На них уже ніхто не покрикує, бо лялечки міцно сплять у спочивальні й не прокидаються, аж поки стануть мурашками. А це справді славний день. Як тільки прийде їх час, лялечки прокушують пелюшки, вилазять назовні — і вони вже великі мурашки.

Отак воно є!

ОЙ ЛЕЛЕ! У НАС МАЛО МОЛОКА

Це справді була чудова робота. І Ферді подобалась.

— Я б допоміг вам, — шепнув Ферда, коли відчув, що вже може рухатись. Він без сторонньої допомоги сів, бо вже мав досить сили, і йому хотілося взятися до якоїсь роботи.

— То ходи допомагай! — зраділи нянечки.

І Ферда пішов (хоч голова в нього була ще перев’язана й він був схожий на турка в тюрбані) і почав переносити немовлят.

— Похолоднішало, — похитували головами турботливі нянечки. — Треба перенести малят у теплішу кімнату.

Добре. В мурашнику таке робиться. Й Ферда заходився допомагати переносити мурашенят з холодніших комірок до тепліших. Коли ж надворі починало припікати сонечко й у теплій кімнаті стало задушно, Ферда виносив дітей у холодок.

Як добре, що мене набили, подумав він. Інакше б я ніколи сюди не прийшов і не побачив цього. А це ж так цікаво.

— Знаєте що? — Ферда показав на гурт немовлят. — Цих діток доглядатиму я.

Це чудово. Тепер тут будуть дітки, про яких Ферда