Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."

Самі о себе вдаряться чолом,

Самі себе з’їдять, мов смок голодний.

Застрашаться, мов «Діло», власних слів,

Закоценіють, мов та Ставропіг’я,

Науку зроблять з своїх власних снів,

Помруть, мов бурса, з вогкості й безхліб’я.

Замре їх пам’ять і защезне слід,

Розслизнеться вся їх крамола хитра;

Для праведних новий заблисне світ -

Парохія, і пелерина, й митра.

Написано д[ня] 14 червня 1884, досі не друковано.

Розбурхались води, розлилися ріки

І ниви, і села руйнують навіки,-

У краї й куточка сухого нема -

Вже голод шириться й зараза тифозна,-

А з Відня газета зве офіціозна:

Галичино, думай о собі сама!

Колись, як мадярський люд в повені гинув,

Ми слали рятунок синам Шегедину,-

Від них тепер помочі ждати дарма!

Як Мурчія гибла,- ми й там були звані,-

Днесь з Угор рятунку не жди ні з Іспанії,-

Галичино, думай о собі сама!

Як Загреб затрясся і Іскія впала,-

По змозі всім наша рука помагала,

Щоб вирватись з нужди тяжкого ярма;

Но днесь, коли нужда руками важкими

Нас до землі тисне,- остались самі ми:

Галичино, думай о собі сама!

Ой, думай, небого! Чи з думання твого

Пробудить тя стогін помору страшного,

Чи люта, голодна, безденна зима!

О, думай хоч три дні, а радше три роки,-

Аж виссе ти нужда живущії соки!

Галичино, думай о собі сама!

Присвячена о. Костецькому

Я, щасний, руську матір маю,

І русином mein Vater ist, 14

Я тим над все ся величаю,

Що-м є німецький гімназист!

До руської пісні мої груди,

Супротив всіх ворожих стріл,-

Doch dann nur werden 15 з мене люди,

Коли з німецьких вийду шкіл.

Над все мені мила руська мова.

Но, щоб кар’єри ся добить,

Волю по-руськи ані слова,

Лиш по-німецьки говорить.

Я русин, але по-німецьки

Наломую і ум, і рот,-

Бо так нам каже ксьондз Костецький,

Преславний руський патріот!

Брр-брр-брр!

Вхопивсь попів дур:

Уперлися, як навмисне,-

А най же їх дундер свисне!

Завалили жур.

Ах, ах, ах,-

Погадати страх!

Я й Халява за прихирства

Скасовані з проводирства,-

Das ist Spott und Schmach! 16

(байка)

В гарячий літній день у полонині

Рядами овечки лежали,

В глибоких думах щось мов міркували.

Пастух дрімав у холодку в ялині.

«Мій боже,- в небо знявши зір,

Розпочала овеча мати,-

Як ми помрем,- отсе б я рада знати,

Що буде з наших шкір?»

«А що би мало бути? - цап відрік.-

Наквасить на кожух,

На кучму та на смух,

А то й на рукавиці чоловік».

«Ну, мов що хочеш,- відрекла вівця,-

А се нечесне діло

По смерті зневажати грішне тіло,

В котрім також була жива душа.

І що вони гадають: як вівця,

То вже лиш пашу знає,

А ідеальних поривів не має,

Думками не летить повиш дах[у] хлівця.

Дурні! Чи ж не зробив їх приклад наш

Тим, чим вони чваняться нині?

Якби не слухали ми псів, не йшли в салаш,

Чи слухали б і пси їх в полонині?»

Написано д[ня] 25 вересня 1884, досі не друковано.

Я снив: там на далекій Україні

Ясніла зірка тиха з-поміж хмар.

Я снив, що ласкавим привітом к мині

Її проміння лився любий чар.

Я снив: у серце хоре та болюще

Привіт той чистою росою впав

І обновляв усе моє грядуще,

Немов цвіток, що в скварі сонця в’яв.

Я снив: для мене тихий рай родинний

Здоров’я, труд хосенний, тихий - ти…

Прокинувся - край дикий і пустинний,

Тернистий шлях без напряму й мети.

Зомліле тіло, ноги сплили кров’ю,

Грижа ссе мозок мій, немов павук,

Гнівная ж доля з батогом за мною

Жене і б’є, не жалуючи рук.

Написано 4 червня 1885, досі не друковано.

«Підгір’я, любов ненаглядна моя!

Ось ти, пеленою сніжною

Покрите, неначе красавиці труп,

Без духу лежиш предо мною.

Туманом покрилося небо важким,

Туманом насупились гори,

І річка під снігом замерла, і ліс

Шумні позабув розговори.

Морозом тріскучим зціпило тебе,

У кригу важку окувало,

У сугорбах снігу заглухло село,

Життя мов і там вже не стало.

Лиш місяць блідий крізь туман прозира.

Мов лампа посмертна зіходить,

І вовк зголоднілий в яру завива,

Мов п’яная плачка заводить.

Невже-таки вимерло всяке життя,

Змагання не бореться жадне

З всесильною смертю, з туманом отим,

Невже ж ти направду спиш сном гробовим,

Підгір’я моє ненаглядне?»

Так думав я, їдучи в сумрачну ніч

Невтертим ще шляхом к неблизькій ще цілі,

І форкали коні, в затвердлім снігу

Санки, мов гадюка, шипіли.

Підгірська долина, немов домовина,

Лежала, мертва, хоч широка,-

В морозі, в