Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Саме тоді переді мною постало з усією очевидністю криваве безумство ідей, і я звернувся до Бога з такою молитвою:

«Невже ти дурний, що змусив повірити їх у власний жалюгідний белькіт? Хто навчить їх не мови, а того, як слід уживати мову! Бо зі страхітливої плутанини слів, зі словесного вітру вони виснували необхідність тортур. Із незграбних, непослідовних і неефективних слів народилися ефективні знаряддя тортур».

А водночас це все видалося мені наївним і сповненим бажання народитися.

Цього вечора я спускався зі своєї гори по схилу нових поколінь, обличчя яких я ще не знав, наперед утомлений від людських слів і вже не чуючи серед гуркоту їхніх возів та дзенькоту їхніх ковадел співу їхніх сердець,- звільнений від них, наче вже не знав їхньої мови, байдужий до майбутнього, що відтепер уже не цікавило мене; приземлений, як видавалося мені. Я впадав у відчай і сам був його причиною, був відгороджений масивним бастіоном егоїзму («Господи,- казав я Богові,- ти відступив від мене, і саме тому я покидаю людей»), і запитував себе, що розчарувало мене в їхній поведінці.

Я не завдав собі клопоту домагатися від них бодай чого-небудь. Навіщо наповнювати новими отарами мої пальмові гаї? Навіщо добудовувати до мого палацу нові вежі, коли я вже й так тягну свою мантію від зали до зали, немов корабель у безмежжі морів? Навіщо годувати нових рабів, коли вже й так, по семеро чи по восьмеро під кожними дверима, вони стоять, мов стовпи мого існування, я бачу їх уздовж коридорів, як вони тиснуться до стін, коли я проминаю їх або тільки-но вони почують шелест моєї мантії? Навіщо брати в полон інших жінок, коли я вже замкнув їх у своїй тиші, навчившись уже не слухати їх, щоб розуміти їх? Адже я бачив, як вони сплять, тільки-но опустивши повіки й зануривши очі в оксамит… Я тоді покидав їх, сповнений бажання піднятися на найвищу вежу, що піднеслася аж до зір, і дізнатися від Бога про сенс їхнього сну, бо тоді сплять пересвари, пересічні думки, ница вправність і марнославство, що знову разом зі світлом заповзають їм у серце, бо ж їм ідеться тільки про те, щоб перемогти свою товаришку й позбавити її трону в моєму серці. (Але, якщо я забуду їхні слова, лишиться тільки пташина гра й лагідність сліз…)

Увечері, коли я спускався зі своєї гори по схилу, де вже не знав нікого, мов людина, яку вже понесли на землю німі янголи, на мене зійшла розрада в старінні. Розрада, що я став деревом, обважнілим від гілля, загрубілим від мозолів і зморшок, і вже немов забальзамованим часом у пергаменті шкіри на моїх пальцях, і таким майже цілковито невразливим, немов я вже став сам собою. Я сказав собі: «Отой, що теж постарів,- чи зможе тиран залякати його запахом тортур, що є запахом кислого молока, і змінити в ньому бодай що-небудь, бо своє життя він тримає поза собою, наче розстебнутий плащ, який тримається тільки шнурочком? Отак я вже утвердив себе в пам’яті людей. І ніякі заперечення з мого боку вже не матимуть сенсу».

Знайшов я розраду і в тому, що вже не маю зв’язку зі своїми нутрощами, немов цю всю зашкарублу плоть я вже віддав десь у невидимому, а водночас і крила. Немов я гуляв, нарешті народившись із себе самого, в товаристві того архангела, якого я так шукав. Немов, покинувши свою давню оболонку, я побачив себе напрочуд молодим. І ця молодість складалася не з ентузіазму і не з бажання, а з незвичайної ясності. Ця молодість належала до того, що межує з вічністю, а не до того, що межує зі світанком неспокою життя. Вона була простором і часом. Мені здавалося, що вона увічнюється, досягши свого становлення.

Отак я став схожий на чоловіка, що підібрав по дорозі дівчину, яку штрикнули кинджалом. Він ніс її в сплетених руках, розпанахану і покинуту, наче пучок троянд, лагідно приспану полиском криці й майже усміхнену, бо зіперлася своїм білим чолом на крилате плече смерті, він ніс її на рівнину, бо тільки там жили знахурі, здатні зцілити її.

«Дивовижна заснула дівчина, яку я наповню своїм життям, бо вже не переймаюся ані марнотою, ані люттю, ані претензіями людини, ані благами, які можуть дістатися мені, ані лихами, які можуть спіткати мене, а тільки тим, чому віддаю себе, і ось, несучи свою ношу до знахурів на рівнині, я стану світлом очей, пасмом кіс на чистому чолі, і якщо, зціливши, я навчу її молитися, досконала душа триматиме її прямо, мов стебло квітки, яку добре тримає її коріння…»

А проте я не замкнений у своєму тілі, що тріщить, мов стара шкаралуща. Під час повільного спуску схилом моєї гори мені здалося, ніби він, наче широкий плащ, несе всі схили та всі рівнини, і, проткнуті там і там, вогники моїх осель, немов золоті зорі. Я гнуся, важкий від моїх дарів, наче дерево.

Мій народ спить: я благословляю вас, спіть далі.

Нехай сонце не квапиться витягти вас із ніжної ночі! Нехай моє місто має право ще спочити, перше ніж випробувати на світанку свої крила для роботи. Нехай ті, яких вразило вчора лихо і які мають ласку Господньої відстрочки, ще чекають, перше ніж брати на себе жалобу, або злидні, або приреченість, або квітучу проказу. Нехай вони лишаються в лоні Господа, всі прощені і всі прийняті.

Це я піклуватимусь про вас.

Мій народе, я чатуватиму над тобою: спи далі.

- Невже ви не соромитеся,- запитав я тоді,- своєї ненависти, своїх поділів і своєї люті? Не простягаєте кулак унаслідок пролитої вчора крові, бо, якщо після пригоди ви вийдете оновлені, мов дитина з розірваного лона, або крилата тварина, ще прикрашена шматочками своєї лялечки, що ви зрозумієте внаслідок учорашніх подій в ім’я істин, не позбавлених сутності? Бо ті істини, які потрапляли мені до рук