Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

— Ну ось, тепер, здається, всі, — кажу я.

— Ви наказали чекати на пошті, — виправдовується Карличек. — Може, ми тут заважатимем?

— Та що ви, Карличек! Беріть стільця й сідайте.

Крісло пані Криштофовій я підсовую сам. Директор готелю похмуро дивиться на нас.

— Вчора я думав, що у нас тут щось трапилось, а сьогодні виходить — весілля, — бурмоче він.

Пані Криштофова сердито зиркає на нього. Вона ж бо єдина жінка, і це ображає її гідність.

— Із присутніх ніхто мені не підходить, — кидає вона в бік директора. Потім ще щось мугиче і важко сідає в крісло, яке од цього жалібно вищить.

Тут повертається Лоубал. Дає мені зрозуміти, що IIIламма у Високому і в «його» будинку немає. Після цього відходить з директором убік і замовляє свої улюблені біфштекси. А я тим часом берусь за Криштофову:

— Пробачте, будь ласка, що ми турбуємо вас. Ви мусите глянути тут… на одну людину… Хоч це, звичайно, не дуже приємне видовисько.

— Я вже звикла до всього, — каже вона. — Мене цікавить винагорода за турботи… поки що од вас я нічого не мала.

— Тринадцять! — вигукує саме в цей час директор. — Та це ж фатальне число! — Потім оглядається на двері, і очі його сяють. — Чотирнадцять! — поправляє він Лоубала і біжить до кухні.

Заходить пані Томанова. Цього разу на ній лисяча, шубка, туфельки на низькому каблуці і нейлонові панчохи. Сукня з дорогої матерії. Волосся гарно зачесане, а горло запнуте квітчастим шарфом. В ушах коштовні кліпси.

Я йду їй назустріч. Пропоную стілець, але не так галантно, як пані Криштофовій. Я ж добре знаю, які різні ці жінки. Та коли б не робота, мені не хотілося б мати справу з обома.

Знайомлю її з присутніми. Мусять же вони знати одне одного, якщо вже опинилися за одним столом. Пояснюю, що пані Томанова лікується тут, аби якось виправдати її появу. Про все останнє, що лиш нам з нею відомо, мовчу.

— Гм, — вимовляє пані Криштофова, яка дуже невигідно контрастує, з цією панією після нічної їзди в машині, — я б, певно, вмерла од сорому, коли б у мене щось трапилось з горлом. Сідайте-но ближче! — Останні слова скорше нагадували лайку.

Пані Томанова тільки розгублено посміхнулась.

Лоубал дивиться на годинник. Він не забув, що йому ще потрібно розвідати про постріл. Я одразу ж питаю про це у пані Томанової. Та вона шепче, що не чула.

Зате я саме в цю хвилину дещо чую. Чую приглушений стукіт — це в кухні січуть біфштекси. Я хочу глянути на цю процедуру. Четверо дітей, старенька бабуся й дружина директора злагоджено дзенькають ножами — адже йому довелося заради нас підняти всю сім'ю. Діти в самих сорочечках. І все це відбувається за довжелезним кухонним столом.

Я заводжу з директором розмову про постріл та про чоловіка в чорному. Він спочатку нічого не може второпати, бо в маленькій кухні все аж двигтить.

— То це пан Криштоф був у чорному? До нас він ніколи так не з'являвся… Ні, ні, я не чув жодного пострілу.

Що ж, цілком можливо. У двері просовується голова поштмейстера. Він щось показує на мигах. Я розумію лише одне — «телефон» — і швидко крокую на пошту.

— Ваш хворий поза небезпекою, — чую я далекий голос Трепинського. — Навіть запитував про вас, хоч лікар вимагає ще два-три дні зачекати.

— Дякую за добру звістку. Наша сестра-жалібниця вже там?

— Так.

— Персонал знає про це?

— Так.

— Тоді при першій нагоді треба непомітно взяти у хворого відбитки пальців. Поясніть це регістраційними формальностями. Про пістолет та все останнє я сам поговорю з ним, коли буде час.

— Слухаюсь.

— Якщо буде потреба, дзвоніть, хоч десь післяобід я вже виїжджатиму звідси. Отже, всі повідомлення надсилайте до Праги. Коли в мене будуть якісь питання, я дзвонитиму вам у Стржижків.

— Гаразд.

— Тоді бувайте.

Отже, справи нібито йдуть непогано. Схоже на те, що якась помилка шпигунів допомогла нам влучити в саме серце їхньої зграї. Правда, ми не збираємось зазнаватись. Адже до виявлення суті справи ще далеко. Вона, мабуть, у руках Криштофа. Або отого доброчинника, що натякнув нам про китайську шкатулку. Та тут і сам чорт голову скрутить.

Оперативна машина вирушила до вілли. Я теж їду туди. Поруч дріботить пані Криштофова. За нею дибає Гонзик Тужима, ніби якийсь слуга.

Карличек приєднався до Лоубала, аби допомогти йому розпитувати про постріл. Потім пішли і ті двоє, у формі. Водії копирсаються в машинах, а пані Томанова непомітно (по-англійськи) щезла. Це нас влаштовує.

На віллі я інформую про все опергрупу. Пані Криштофова лише мугиче собі під ніс. Мабуть, таким чином проривається в неї хвилювання. В посмішці Гонзика я бачу якийсь смуток.

Веду пані Криштофову до підвалу, нас супроводжує лікар і Гонзик Тужима. Пані Криштофова гулко хекає, спускаючись крутими сходами. Я зупиняюся й кажу:

— Ви побачите тут мерця, пані Криштофова. Тільки глянете на нього і скажете, чи обличчя його вам не знайоме. І одразу ж підете.

— Гм, — мугиче вона стурбовано.

— Он там, — кажу я і присвічую ліхтариком.

— Я мушу ближче підійти, — говорить вона і крокує далі. Допитливо дивиться в обличчя мерця. Бачу, що дуже здивована. Трохи повагавшись, заявляє:

— Лебрун!..

— Ви впевнені?

— Лебрун! — повторює вона. — Людвик Лебрун. Можу заприсягатися.

— Колишній компаньйон