Читати книгу - "Народжений блискавкою, Микола Данилович Руденко"

Він похапцем добув із кишені згорнуту газету й простягнув її Хосе.

Едмундо встиг помітити лише власний портрет.

Тим часом до воріт, які вели на доки, під’їхала поліція. Одноокий покликав до себе Хосе.

— Ми з тобою до пари, — пожартував він. — Одновухий і Одноокий. Що не кажи — родичі… Не знаю, що там накоїв твій шибеник. Але в поліції шоколадом не частують… Пробивайтесь до портової площі. Спробую затримати цих собак.

Погомонівши з кількома страйкарями, Одноокий загубився в робітничому натовпі. І через кілька хвилин це вже був не натовп. Куди б не кидались поліцаї — на їхній дорозі несподівано поставав добре злагоджений гурт, через який годі було продертися. Поліцаїв так переминали, що в них тріщали ребра.

Та ось на крилі машини з’явився Марлон. Його не одразу впізнали — більшість докерів знала Марлона лише по фотографіях.

Люди загомоніли:

— Оцей скаже!..

— Еге, скаже… Як із твоєї шкури батоги вирізати.

— А чого ж він приїхав?

— Зараз почуємо.

Марлон підняв руку, закликаючи до уваги. Гомін поволі вщух.

— Сеньйори! — сильним голосом вигукнув Марлон. — Я прибув не для того, щоб втручатися у ваш конфлікт з господарями доків. Це не моя справа. У мене є свої обов’язки… Нам стало відомо, що серед вас переховується людина… Власне, це не людина, а… — Марлон зробив паузу, ніби збираючись з думками. — Зрештою я хочу звернутись до нього самого. Сеньйоре Едмундо! Ви прекрасно знаєте, що вам ніщо не загрожує. Чого ж ви ховаєтесь? Від імені Генерала запевняю, що в його палаці ви будете прийняті як добрий гість. Даруйте, що ми були змушені втягнути в розшуки поліцію. В нас немає інших намірів, окрім почесних переговорів…

Докери знов загомоніли:

— Він з ним розмовляє, мов із принцем.

— Та в нього ще матусине молоко на губах не висохло. Що ж воно за птах?

А Хосе та Едмундо бігли через дворища до портової площі.

— Чого ми тікаємо? — запитав Едмундо. — Мені вперше доводиться тікати.

— Треба, Едмундо, — коротко відповів Хосе. — Ми тебе не віддамо Марлонові. Не діждеться.

— А навіщо я вам?..

— Побачимо.

В харчевні їх зустріла перелякана Мірта. Вона лише стогнала та, затуляючи рота рукою, як це часто роблять щербаті, обстрілювала їх такою скоромовкою, що годі було щось второпати. Делія, як і завжди, трималася спокійно. Це вміння за будь-яких обставин не втрачати врівноваженості надавало її вже немолодому обличчю королівської величі. Милуючись нею, Хосе не відразу збагнув небезпеку, про яку вона розповідала.

— Вони все перевернули на кухні. Шукали вас, Едмундо. Потім заарештували сеньйора Себастьяна. Бідна Рут!..

— Де вона? — намагаючись подавити хвилювання, запитав Едмундо.

— Я заховала її у нас. Хіба можна вгадати, чого вони хочуть? А там її не знайдуть. Вам теж треба…

Хосе добре її зрозумів. Взявши Едмундо за руку, він нашвидку попрощався з жінками. Спершу спустилися в підвал, що був захаращений ящиками та старими меблями. Потім вислизнули через люк для вугілля і, схожі на сажотрусів, хутко перебігли подвір’я харчевні. Саме воно було найбільш небезпечним — за харчевнею, безперечно, стежили. У сусідньому дворику трохи відсапались і вже спокійніше рушили до печерного містечка.

Рут обхопила шию Едмундо, горнулася до його грудей вологою голівкою. Важко було зрозуміти, сміється вона чи плаче. А Хосе стояв осторонь і з доброю посмішкою розмірковував уголос:

— Дитина, зовсім дитина. А серце має доросле. Як виросте, доброю дружиною стане. О-о, не кожному випадає таке щастя!..

Хосе міг би додати: йому також не одразу випало. Зате зараз він щасливий. Дуже щасливий!..

Печера була скупо освітлена невеличкою лампочкою, яка живилася від автомобільного акумулятора. В її тьмяному світлі обличчя Рут здавалося дорослішим, ніж було насправді. І слова, які шепотіла дівчинка, теж були не дитячі:

— Едмундо, я так боялася… Так мені було моторошно… Тепер я не зможу без тебе.

Едмундо, перебираючи пальцями волосся Рут, намагався її заспокоїти:

— Чого ж тобі за мене боятися? Хіба ти не знаєш, що мене не можна вбити?..

— Це неправда! — запально шепотіла Рут. — Якщо вони відберуть те, що дав тобі Професор… Якщо відберуть…

Їй страшно було навіть уявити, що мало статися тоді, коли б Едмундо втратив свою білкову оболонку.

— Не відберуть, — посміхнувся Едмундо. — Я вже приходив до них по кисет. Хіба вони забули?

Арешт Себастьяна схвилював Едмундо. Та згодом вони зміркували, що Себастьянові також нічого не загрожує. Марлон узяв його як заручника. Доведеться Едмундо завітати до масажиста…

Надвечір до печери хутко увійшла Делія. І хоч на її обличчі не можна було помітити хвилювання, але Хосе звик вгадувати її настрій за тими ознаками, які були відомі тільки йому. От, скажімо, високо піднята брова означала, що Делія має повідомити щось дуже важливе.

Так воно й сталося. Намагаючись не надавати своїм словам надмірної ваги, Делія спокійно, ніби йшлося про щось другорядне, сказала:

— Між іншим, вони йшли за мною майже до самого струмка. Боюсь, що поліція незабаром буде тут.

Без зайвих слів Хосе вивів Едмундо й Рут із печери й попід прямовисною кручею, в яку були врубані десятки дверей, повів їх у темне міжгір’я. Голос, який вони почули із темряви, видався їм знайомим. То був голос Педро.

— Хосе, ти кого привів?

— Зараз побачиш, — відповів Хосе. — Собаки Марлона вистежили Делію.

— Рут! Едмундо! — б’ючи себе довгими руками по стегнах, радісно вигукнув Педро. — Тепер ми заживемо. У нас тут є такі лабіринти, що з них живцем іще ніхто не