Читати книгу - "Народжений блискавкою, Микола Данилович Руденко"

— Хіба це не ясно?

— Ні, Хосе. Це зовсім не ясно. Хто з людей задумується над тим, навіщо взагалі потрібна земна цивілізація?

— Овва! Для мене це занадто мудро, — засміявся Хосе. — Наше завдання значно простіше. Ми прагнемо того, щоб люди не жили в печерах. Щоб кожен трудівник мав добрий одяг і добру їжу.

— Але ж це тільки боротьба за існування, — заперечив Едмундо. — Хіба тварини не борються зо добру їжу та добре кубло? Розумна істота мусить відповісти на основне запитання: для чого я існую?

— Хай так, — легко погодився Хосе. — Але яке це має відношення до нашого страйку? Його призначено на неділю.

— Це дасть вам певність, що ви виступаєте від імені природи.

Хосе засміявся:

— Та вона ж у нашому шлунку, ця природа. Хто ж про неї не знає?..

Едмундо розгубився. Рут було боляче за нього. Безмежна сила, якою володів її друг — всі блискавиці неба! — зараз просто ні до чого. Він почував себе школярем, який не вивчив урок. І в цій ролі Едмундо став для неї ще рідніший.

А проте в його словах було значно більше істини, ніж він сам бачив. Це добре зрозуміла Делія.

— Хосе! — сказала вона. — Якби людина була здатна жити тільки шлунком, я ніколи б не покинула Професора. Я була покоївкою, але почувала себе господинею палацу. Професор завжди підтримував у мені цю ілюзію. За неї я платила тільки порошинкою з пальця. Але яка ж то була порошинка! Я множилась, множилась… Виникали нові Делії… О, це жахливо! І тоді я почала питати себе: хто ж ти, звідки, для чого?.. Професор розгвинтив тебе, наче старого годинника. Але навіщо? Кому це потрібно?.. Лише в оцій печері я знов відчула себе людиною. То як же нам не шукати відповіді, для чого ми живемо на світі?.. О-о, даруйте! Якби я не шукала відповіді на ці запитання, то й жити б не захотіла.

Ці слова Делії трохи підбадьорили Едмундо. І все ж його знов переслідувало запитання: куди кидати блискавиці? Що руйнувати? Що виросте на землі після цих руйнацій? А Хосе знав: страйк докерів служить не руйнуванню — він служить утвердженню загального добра.

Тому Едмундо й почував себе школярем. Йому хотілось виправдатись перед Хосе:

— Візьміть мене з собою. Я хочу побачити ваш страйк.

Рут його відмовляла. Вона боялася, що Едмундо знов виявить ту наївну прямодушність, яка так недобре прислужилася в горах. Але Хосе її заспокоїв:

— Едмундо буде зі мною. Я нікуди його не відпущу.

Коли вони підійшли до воріт, біля яких стояла робітнича варта, Хосе зустріли вигуками:

— А-а, Безвухий! Проходь. Це що за хлопчина? Може, прийшов на роботу найматись?..

— Заткнись, — незлостиво лайнувся Хосе. — Я з штрейкбрехерами не знаюсь.

Хосе працює тут недавно. Але такий уже в нього характер — він усюди почуває себе серед своїх.

Робітники збиралися групами. Щось обговорюючи, запально жестикулювали. Хосе підводив Едмундо то до однієї, то до другої групи. На них не звертали уваги. Це дозволяло Едмундо чути те, про що сперечалися страйкарі.

— Вони перед Генералом вислужуються, — сказав старий робітник, у якого замість ока під лівою бровою непорушно леденів скляний протез.

— Генерал нічого не тямить. Їм Марлон диктує, що робити належить.

Едмундо небагато зрозумів із цієї розмови. Хосе пояснив: йдеться про тих, хто керує страйком. Докери їм не вірять.

Хлопець почував себе так, як мусив почувати себе землянин серед людей іншої планети. Ходив, слухав, намагався врости душею в їхні клопоти. Але то був незнайомий для нього світ. Зрозумілим було одне: якщо ці люди самі не здобудуть для себе свободу, ніхто й ніщо їм не допоможе!..

І знов переслідувало запитання: чого ти прийшов у цей світ? Невже тільки заради золотоволосої Рут? О, це багато, дуже багато. Едмундо вже не уявляє свого життя без неї. Та якщо він не потрібен людям, він не потрібен і сам собі.

Що доброго він може зробити для Рут? Подарувати блискавку? А навіщо їй цей подарунок?..

Хосе, помітивши пригнічений стан Едмундо, підбадьорливо сказав:

— Не тужи, хлопче. Коли я вперше сюди прийшов, з мене сім шкур спустили. А потім повірили — свій!..

Та ось із кола докерів вийшов невисокий чолов’яга середнього віку. Він ступив кілька кроків назустріч Едмундо і здивовано чи, може, навіть перелякано побіг назад, щось нашвидку пояснюючи страйкарям. Тепер усі повернули голови до Едмундо. У виразі облич можна було помітити заклопотаність і здивування.

Від групи до групи котився таємничий шепіт. Хосе поки що нічого не розумів. А Едмундо бракувало досвіду, щоб надати отому перешіптуванню якогось значення.

— Може, він просто грабіжник? — голосніше від інших сказав чолов’яга, який упізнав Едмундо.

Робітники називали його Густаво.

— Його розшукує Генерал. В оголошенні не сказано, що він злочинець, — зауважив одноокий страйкар.

— П’ятдесят тисяч песет! — прицмокнув язиком Густаво. — Якщо він не злочинець, то йому нічого й не загрожує. Може, він сам зрадіє, що його звели з Генералом.

— Покличеш поліцію? — з презирством запитав Одноокий.

— А чому б ні? Він тут усім чужий.

Одноокий сплюнув у бік Густаво й круто вилаявся.

Що саме означала ця суперечка, Хосе та Едмундо зрозуміли тоді, коли із натовпу вислизнув скуйовджений Педро і, важко дихаючи, підбіг до них.

— Хосе! — ковтаючи слова від надмірного хвилювання, шепотів Педро. — На Едмундо оголошена облава. Його треба негайно сховати.