Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

Музиканти немовби хотіли вкрай розчулити Гармаша. Зворушливі мелодії терзали серце юнака. Звуки музики то робили його сильним і сміливим, то миттєво — ніжним, ліричним, ослабленим.

Віра із Штромом повернулися до столика. Жінка, немов піддаючись якомусь внутрішньому навіянню, поглянула в бік Юрія. Він побачив, що тепер, у світлі матових плафонів, очі в неї не прозорі, а наче темно-сині.

На мить уявив собі її нелегке майбутнє, немов пройшов разом з нею через слідство, суд. Наче побачив ці сині очі через колючу дротяну загорожу виправно-трудової колонії. А в неї ж тільки починається життя! Як би він хотів урятувати її, перешкодити злочинцеві затягти у свої тенета!

Раптом Юрій побачив, як незнайомий юнак підійшов до столика Штрома. Звідусіль на нього звертали увагу. Він уклонився. Щось сказав. Штром кивнув головою і блаженно відкинувся на спинку крісла. «Йому навіть подобається, що його гарненьку даму запрошують до танку…» Ні, Штром не такий простий! Ось він знову випростався в кріслі й пильно дивиться на Віру та її партнера. З уст збігла сита посмішка. Тепер він схожий на хижака перед стрибком…

Лейтенант на мить уявив собі, що не цей незнайомець, а Валентин танцює з Вірою. У натовпі Юрій міг би непомітно підійти до них і сказати: «Бережіться Штрома!»

Спокусливо, але нездійсненно. Так він загубить усю справу. Довідається Штром, що за ним стежать, і махінатори з «Оріона» сховають кінці у воду!..

Востаннє скрикнула флейта. Музика стихла. Лейтенант зітхнув і глянув на Штрома. Марк Аврелійович вже спокійно оглядав зал, жував цукерку. Можливо, заспокоївся, побачивши свою приятельку, яка поверталася на своє місце.

Незабаром постачальник покликав офіціанта, і, певно, щедро заплатив йому, бо той низько схилився, проводжаючи гостя із зали.

Гармаш послав за ним Валентина, а сам підійшов до офіціанта, щоб розрахуватися.

Ні в коридорі, ні біля ліфтів він не знайшов ні Штрома з Вірою, ні дружинника. Не знаючи, де вони могли подітися, Юрій спустився у вестибюль.

Незабаром лейтенант угледів постачальника, який зайшов у готель з вулиці і попрямував до ліфта. Слідом за ним тінню майнув і Валентин.

— Усе гаразд, Юрію Сергійовичу, — сказав Валентин, коли Штром сів у ліфт, і задоволено лапнув себе по кишені піджака. — Вони у мене в кишені… Фініта ля комедія! Дозвольте тепер відпочити.

— Що значить «усе гаразд», товаришу Чернявський? — строго спитав Юрій.

— Ходімте в номер. Фото зроблено, і рудий містер уже вас більше не буде цікавити. Але я втомився і можу розповідати, тільки відпочиваючи на дивані.

У номері Чернявський розповів, що, покинувши зал, Віра завернула до жіночого туалету. Біля самих дверей Штром, оглянувшись і нікого не забачивши, — Валентин сховався за портьерою, — витяг з кишені гаманець і тицьнув партнерші гроші. Потім жінка зайшла в туалет, а постачальник шмигнув униз. Там він дочекався жінки і вивів її з готелю.

— Мені пощастило двічі зафіксувати цей момент, — задоволено закінчив Валентин. — Тепер не відкрутиться…

— Добре. Спасибі.— Юрій зняв телефонну трубку й спитав адміністратора, чи можна замовити в готелі квиток на літак або на поїзд.

Одержавши ствердну відповідь, спитав, чи не замовляв квитки до Києва його приятель Штром з п'ятсот двадцятого номера.

— Замовив. На завтра, на вечірній експрес.

Другого дня зранку Штром кинувся по московських крамницях купувати подарунки друзям і родичам. Валентин і Юрій провели його до Центрального універмагу, потім у Пасаж. Далі не було потреби ходити за ним по п'ятах. Постачальник зробив своє діло, вони — своє, і тепер до самого поїзда він буде тинятися по крамницях. Опріч усього, вони ж могли й виказати себе…

Оперативники залишили Штрома серед вулиці, між двох промтоварних крамниць…

— Ви повинні допомогти нам, Михайле Борисовичу. Адже добре знаєте все, що робиться на фабриці, — говорив Юрій огрядному, але рухливому чоловікові, який неспокійно крутився на стільці. — Буду з вами відвертий. Треба перевірити один сигнал. Нам потрібна допомога чесних людей. Чоловік підхопився.

— Що це значить?! — В голосі його бриніло благородне обурення. — Як вам не соромно! Хіба так роблять? Зберіть колектив і спитайте, що вас цікавить. Усі підтвердять, що на нашій фабриці немає ніяких махінацій. Було кілька дрібних злодіїв, ви їх впіймали й самі випустили…

— Ми, звичайно, йдемо до колективу, розпитуємо, звертаємося до громадських організацій, — тихо відповів Юрій. — Саме з вашого колективу і надійшов сигнал… Та не все можна з'ясувати на загальних зборах. Це ви розумієте? Нас цікавлять насамперед суто технічні питання. Тому й звертаємося до вас як до кваліфікованого працівника…

— Спасибі за довір'я, — іронічно пробурмотів чоловік. — Ні до чого це мені… А фабрика наша перевиконує план, передова. На Дошці пошани в районі…

— Все це добре, але ми не можемо не зважати на тривожний сигнал.

— Бігати до вас і тихцем виказувати я не буду! — опирався чоловік. — Це виходить — продавати людей.

— Ви боїтесь, що вам усе ж таки довелося б, як ви висловлюєтесь, продавати?

— Не чіпляйтесь до слів. Ви неправильно мене зрозуміли.

— Скажіть ясніше.

Чоловік мовчав.

— Йдеться, повторюю, про технічну допомогу, — зітхнув Юрій. Він уже відчував, що помилився, відкривши карти цьому чоловікові, але ще сподівався переконати його. — Якби ви самі помітили правопорушення і відчули, що у вас бракує сил викрити винуватців, до кого звернулися б по допомогу? До міліції чи написали б до газети. Так?

— Але я до вас не прийшов, я нічого не помітив. Ви самі мене викликали. А я нічого не знаю і знати не хочу.