Читати книгу - "Слідами змови"

Я підняв з підлоги вишиту золотом гарну сукню. Вони, звичайно, не розшукають Кіт. Вона сховалася так, що її годі знайти. Але це вбрання незабаром потрібне буде Дікові Прайору, її дублерові.

Однак цієї хвилини повернувся розлютований Бербедж.

— Одягай ці лахи! — звелів він.

— Та я ж… До чого тут я? Цю роль дублює Дік Прайор…

— Одягай без балачок! Прайор дременув з театру, як тільки з'явився Керкстоун. Хіба він знав, що буде потрібний? Півгодини тому ніхто й не думав, що Керкстоун накиває п'ятками. Ти ж знаєш роль?

— Так, сер, але…

— То, бога ради, прокажи її, прокажи, як зможеш! — Він з трагічним виглядом приклав до чола долоню. — Оце і все, що тобі належить зробити. Все загинуло. Якщо глядачі не спалять театру, вважай, то нам пощастило.

Хтось послужливо допоміг мені нап'ясти Джульєтине вбрання, приладнав на голову перуку, нафарбував губи та щоки й спробував зробити неможливе: перетворити мене на гарну дівчину. Крізь куліси було чути, що дія почалася й що все йде гаразд.

На моє плече лягла Шекспірова рука. Він приховував своє розчарування — тільки дуже зблід.

— Ні на що не зважай, — прошепотів він. — Адже грати ти вмієш. Місяць теж прикрашає небо, коли немає сонця.

— Я докладу всіх зусиль, щоб грати якомога краще, — відповів я.

І ось настав час виходити на сцену. Я почув, як мамка вигукнула:

— Де ж це моя дівчинка? Де ти, Джульєто?

Я підібрав спідницю, прошмигнув між лаштунками й почув свій дзвінкий писклявий голос:

— Я тут! Хто мене кличе?

Тієї ж миті розчарований театр відгукнувся здивованим шепотінням. Моє самолюбство було вражене. Гаразд, я доведу їм, що теж умію грати. Я підвів голову, щоб гордо озирнути джентльменів, що перешіптувалися на сцені, сидячи на своїх ослонах… і подивився просто в очі серові Філіпу Мортону!

Він сидів переді мною в камзолі з малинового оксамиту та в чорних штанях, закинувши ногу на ногу, і посмоктував люльку тонкими губами, що під ними випиналася золотава борідка. В його холодних синіх очах світився подив — не тому, що він упізнав мене, а тому, що, як і сотні інших глядачів, він був неприємно вражений: Джульєту-бо грав не той гарненький хлопчик, про якого гомонів увесь Лондон.

Сер Філіп не впізнав мене поки що.

Та чи не пригадає він мене протягом довгої вистави? Чи не наведе його на слід моя хода і камберлендська вимова, що її я так і не зміг позбутися? Тоді мені буде непереливки. Лишалося тільки грати й сподіватися на краще. У цій перуці та сукні, загримований під дівчину, я, мабуть, зовсім не схожий на хлопця, що його він бачив у світанковому сутінку на схилах Бленкетри й за яким ганявся в пенрітському заїзді.

І враз я пригадав, як на репетиціях стежив за Кіт.

Вона грала з справжнім натхненням, ніби була не акторка Кіт Керкстоун, а жива Джульєта. Так, як вона, я не втнув би навіть тоді, коли б мав цим рятувати власне життя. Але Шекспір казав правду, що я маю хист до наслідування. Я пам'ятав, як Кіт проказувала кожний рядок, які слова вона наголошувала, де підвищувала і де притишувала голос. До того ж я знав усі її рухи, пам'ятав, як мінявся в певних місцях вираз її обличчя, як вона м'яла хусточку, як підносила кинджал наприкінці п'єси.

Моя Джульєта була дзеркальний відбиток тієї, яку грала Кіт.

Це вдале порівняння. Моя гра була не глибока, але принаймні вправна.

Спочатку я грав лише для однієї людини — для сера Філіпа. Я знав, що життя моє залежить од того, чи пощастить мені втратити схожість із Пітером Браунрігом. Для сера Філіпа я повинен бути тільки Джульєтою.

Але з часом, як у глядачів минулося розчарування й вони почали дивитися на мою гру прихильним оком, я забув про небезпеку й став грати, як належить справжньому акторові. — для всієї зали. Коли я з'явився на сцені вдруге, зала вибухнула оплесками, що підживили мене, як склянка доброго вина. В антракті Бербедж підбадьорив мене хрипким шепотом, а Шекспір по-дружньому крутнув за вухо. Виставу врятовано, але хтозна, як воно буде з сером Філіпом.

Він невідступно стежив за мною увесь час, коли я був на сцені. Часом я опинявся за крок від його простягнених ніг. Одного разу дим з його люльки потрапив мені в горло, і я закашлявся посеред довгого монологу. Він промимрив щось, перепрошуючи, і негайно вибив люльку об підбор.

Щастя моє, що сер Філіп, хоч яка він був лиха людина, по-справжньому любив театр. Він тішився нашою виставою. Якби він занудився й дав волю своїм думкам, то хтозна, до чого б додумався!

Зрештою, коли я встромив тупого театрального кинджала у складки свого вбрання і обережно, але граціозно впав Бербеджеві на груди, в мене було відчуття, що все минулося гаразд.

Проте за кілька хвилин я неабияк перелякався. Заледве герцогові слуги встигли урочисто винести з кону мій «труп» (і без усякої урочистості поставити мене на ноги за лаштунками!), як там десь узявся кремезний парубійко і ляснув мене по плечу.

— Ти Джульєта? — спитав він.

— Атож.

— Я гайдук сера Філіпа Мортона.

— То що?

Я скулився, щоб дати драла, хоч і розумів, що в жіночому вбранні це буде нелегко.

— Сер Філіп уподобав твою гру, — сказав парубійко.

— То він… він хоче бачити мене? Я… я не маю змоги…

— Бачити тебе? — зневажливо пирхнув він. —