Читати книгу - "Слідами змови"

На початку грудня я одержав від неї листа, його приніс у «Королівську лілею» мандрівний торговець. Лист був написаний 22 листопада.

«До весни тобі краще не приходити додому, — писала матуся, — бо ми з сером Філіпом тепер ще дужче ворогуємо. У жовтні він почав відбудовувати свій мур. Джон Келд — ти ж знаєш, який він запальний, — хотів йому перешкодити. Почалася бійка, і одного слугу сера Філіпа замалим не втопили у річці. Джон Келд утік з дому, мабуть, у Шотландію. Сер Філіп знахабнів безмірно: він обгородив луги до самого Пенріта, а тамтешні дурні бояться його, як чорта; вони навіть пальцем не рушили, щоб стати йому на перешкоді. Він гребе гроші лопатою і, кажуть люди, хоче стати за найзначнішу людину в Камберленді. Та не все вийшло на його. По навколишніх селах ходить цікаві чутки. Про них дізнаєшся, коли Приїдеш додому…»

Вона багато чого писала про нашу родину і про господарство, розповідала, що сталося в сусідів, про скотину, зокрема про старого поні. Окрім листа, вона передала великий шмат того самого баранячого плічка, за яким я так скучив, горнятко ромового крему та інші камберлендські ласощі, якими Кіт утішалася разом зі мною.

— Як добре, коли є мати, — казала вона.

Для нас обох, а надто для Кіт, настала гаряча пора. Нам довелося вчити ролі. Слуги лорда-камергера повинні були показати безліч п'єс: до нашого репертуару входили комедії, історичні хроніки, трагедії, що їх написав не тільки Шекспір, а й Марло, і новий драматург Бен Джонсон, і десяток інших. Ледве не щодня ми виступали в іншій п'єсі, часом готували зовсім нову виставу, часом таку, що її вже ніхто не виконував місяцями або навіть роками. В одних п'єсах у нас були великі ролі, в інших — жодного рядка. Наприклад, бувало так, що Кіт лише мовчки проходила через сцену, як у «Докторі Фаусті», де вона виступала в ролі духа прекрасної Єлени Троянської, а я з'являвся у вигляді одного з семи смертних гріхів (як правило, Ненажерливості — з великою подушкою на череві й у масці). Часом я взагалі не виступав, а тільки пересував меблі на сцені або тримав дошку з написом: «Вулиця в Лондоні» чи «Поле бою».

Минуло багато тижнів, перш ніж Кіт випала нагода виступити в ролі Джульєти. На той час прибули Десмонди, ще гладші й веселіші, ніж раніше. Їх прийняли дуже тепло. Проте я зауважив, що Десмондові, хоч він і тішився великою популярністю в трупі, далеко було до Бербеджа та інших провідних акторів.

Вся трупа вважала, що Кіт у ролі Джульєти викличе сенсацію в Лондоні. Вона вже з'являлася на сцені в інших ролях, і її гру завжди винагороджували гучними оплесками. В місті поширилася чутка про нового чудового актора, хлопчика з півночі, але Кіт ще не мала нагоди випростати свої крила на всю широчінь. «Ромео і Джульєта» давала їй таку нагоду. Всі казали, що це найкраща Шекспірова п'єса. Ромео грав сам Бербедж, і ми всі були переконані, що коли королева дізнається про нову виставу, ми відразу дістанемо наказ показати її в королівському палаці.

І от настав великий день.

— Хвилюєшся? — жартома спитав я, знаючи, що вона ніколи не хвилюється.

Кіт похитала головою.

— Я б тільки хотіла, щоб ти грав роль мамки, — сказала вона. — У тебе вона набагато смішніша, ніж у Мортімера; він як черствий пиріг. З тобою, Піте, я грала б краще.

— Дякую за комплімент. Ну що ж, може, Мортімер підсковзнеться на помаранчевій шкуринці й зламає собі ногу. Я знаю його роль напам'ять, так само, до речі, як і твою.

Я казав щиру правду. Буваючи день у день на репетиціях і слухаючи в себе на горищі, як Кіт товче роль, я вивчив її всю до слова. Воно й не дивно: кожен може завчити віршовані рядки. Але ні я, ні будь-хто інший серед наших хлопців не міг їх проказати так, як Кіт, не міг утілитися в роль так, щоб стати живою Джульєтою.

Перед виставою ми вийшли на сцену й почали роздивлятися залу крізь дірки в завісі. Глядачі сунули юрбами. Біля дверей ішла жвава торгівля гарячими каштанами, підігрітим з прянощами елем та іншими наїдками й напоями, що ними люди рятувалися від холоду. Партер був повний. Джентльмени платили цілий шилінг за ослін на сцені, щоб роздивитися зблизька нову Джульєту. Ото ще бридкий звичай! Часом вони так заповнювали сцену, що акторам не було де грати. Та ще й без угаву перешіптувалися, штовхали один одного ліктями й пахкали нам у обличчя тютюновим димом. Як прикро, що Кіт доведеться грати за таких умов!

Я вже був надягнув своє важке вбрання адже мені належало з'явитися в ролі леді Монтекі, матері великого Бербеджа! — коли це до мене підскочила Кіт. В її широко розплющених очах світився жах. Вона вже вбралася була Джульєтою — на цю виставу їй купили розкішну нову сукню, — але зараз нестямно сіпала одіж, розстібаючи ґудзики.

— Що сталося? — спитав я.

— Я не можу, — затинаючись, промимрила вона, скинула широчезний кринолін із золотої парчі й хвицнула його ногою.

— Що не можеш?

Я не вірив власним вухам. Невже після стількох успішних виступів її пойняв страх перед публікою? Я гадав, що їй не властиве таке почуття.

— Тікаймо звідціля! — несамовито вигукнула вона й прожогом вибігла з кімнати в сорочці й штанях, не скинувши навіть золотих черевичків Джульєти. Я кинувся слідом за нею, та де вже мені було її наздогнати в широкій спідниці з фіжмами й на високих корках, що до них я ніяк не міг звикнути.

Цю мить нагодився Бербедж.

— А де це Кіт? Чому його вбрання розкидане по підлозі?

Я все розповів йому. Бербедж вибухнув такими прокляттями, що я затремтів.

— Обшукати будинок! — врешті заревів він, аж дах задрижав.

А коли люди заметушилися, виконуючи його наказ, він накотився на