Читати книгу - "Новенька та інші історії"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Сукня. Вона зовсім нова і дуже гарна. Я її лише раз вдягнула місяць тому, до маминої сестри на весілля. Бери.
— Та ти що, здуріла?.. Як це?.. Я не візьму… Я не…
— Бери! — з притиском повторила Влада. І повертайся додому, не треба так з батьками. Сашко тебе проведе. Проведеш?
— Та звісно… Проведу… — розгублено пробурмотів Сашко, що аж ніяк не чекав такого повороту подій.
— Мої мама з татом взяли мене з дитячого будинку, — пронизливо дивлячись в очі Вірці, раптом заговорила Влада. — Якби не вони, я б ніколи не мала батьків і була б сама-самісінька і нікому не потрібна. І ніхто не дбав би про мене, і не повчав, і не виховував, і всім було б на мене начхати. Добре, що ти не знаєш, як це — бути без батьків у сиротинці. Я тепер, мабуть, віддала б усе на світі, аби тільки в мене завжди були мама і тато!
Вірка не витримує цього її надто пронизливого, щирого погляду й опускає очі. Вона збентежено мовчить. У неї якийсь винуватий, безпорадний вигляд. Сашко співчутливо торкається її руки, здогадуючись, що вона відчуває, бо й самого палить сором — сьогодні вранці нахамив татові, а все через ту хімічку, що полюбляє на нього, Сашка, нажалітися…
А Влада поволі простує до будинку. Дощ зовсім перестав. І на вулиці стало так свіжо, а дихати легко-легко… І від чого у неї таке відчуття, немовби вона зробила щось важливе, хоч удома на неї чекає підручник з невивченою фізикою?
— Я поверну тобі сукню після вечірки, чуєш? Обов’язково! — раптом гукає їй наздогін Вірка.
З-під гойдалки вискочила Лиска й, привітно махаючи хвостом, всміхнулася Владі, висолопивши язика, немовби знала, про що йшлося в альтанці.
— Ех ти, мокра вся… А казала ж тобі: ховайся від дощу. Ну що, від котлет не відмовишся?
Підхопивши собаку на руки, Влада швидко забігла в під’їзд.
Неправильні
Ще не встиг продзеленчати дзвоник, як, рвучко схопившись з останньої парти й закинувши на плече сумку, Володька вмить опинився біля дверей класу. Очі Надії Василівни здивовано поглянули на нього поверх великих окулярів.
— Петренко! — обурилась вона. — Я ще не оголосила домашнього завдання! Поверніться на своє місце!
— Дуже шкода, Надіє Василівно, — заговорив скоромовкою він, — бабуся з базару тягне важкі торби з продуктами! Треба терміново допомогти, щоб не стався інсульт, а то матиму потім на совісті, і ви теж, Надіє Василівно!
— Петренко!.. — великі очі хімічки стають ще більшими і вкрай сердитими. Під дружній регіт класу Володька швидко зникає за дверима, вже не чуючи обурень учительки. Набридло! Нудьга та й годі! Залишився останній урок — геометрія, ще гірший, ніж хімія. І понаставляли ж їх у розкладі, мов на зло: англійська мова, алгебра, хімія, геометрія… Краще б щодня була фізкультура чи трудове навчання, від тих предметів принаймні хоч якась користь! А то спробуй-но висидіти отаких шість нестерпно нудних уроків, коли на вулиці така гарна весна, та ще й Лізки нема…
До лікарні близенько — рукою подати. Лише кілька трамвайних зупинок. Можна проїхати «зайцем». Хоч у таку сонячну погоду добре було б пройтися, але ж у трамваї завжди цікавіше. Він навіть, коли був малим, мріяв бути водієм трамвая, хоча друзі його завжди вважали, що це не надто цікава професія — їздити колом за колом одним маршрутом — і сміялися з його фантазій.
На зупинці Володька несподівано наткнувся на Гусака, вчителя математики. В останню мить насунув кашкета на очі, та той його таки впізнав, бо гукнув у спину:
— Куди це ти, Петренко? В нас через десять хвилин урок!
На щастя, саме вчасно нагодився трамвай, тож не довелося нічого вибріхувати, й Володька, хвацько стрибнувши на підніжку, зник за спинами пасажирів. Не виключено, що завтра у нього будуть неприємності… Гусак злопам’ятний. Та дарма, він до того звик, якось виплутається.
Взагалі закинув би усі ті уроки подалі, якби не Лізка… Але ж пообіцяв… А Лізка не пробачає невиконаних обіцянок.
Біля лікарняної брами купив букетик фіалок. Дорогою можна було б десь нарвати квітів на якійсь клумбі, але тільки не для Лізки. Якось прийшов до неї з нарцисами, які нишком поцупив на грядках у сусідки під вікном.
— Звідкіля квіти? — спитала з підозрою.
— Та… зірвав по дорозі… — промимрив, бо їй збрехати чомусь не міг.
— Тоді забери. Вони вкрадені.
Ось такою принциповою була Лізка.
Сюди приходив щодня, вже майже тиждень. Через карантин нікого у відділення не впускали. Отак походжав під лікувальним корпусом, зиркаючи на просторе вікно, що виходило у лікарняний садок, поки не з’являлася вона. Напевно, ще зараз не вигляне — думає, що він на шостому уроці. От буде сюрприз! Санітарка, тітка Слава вже знає його, і тільки побачивши, насуплено бурмоче:
— Ну що ти тупцяєш тут і тупцяєш! І так тебе не пустять!
— Тітко Славо, передайте квіти, — прохає.
— Ну давай, що з тобою вдієш… — тітка Слава важко зітхає, скрушно хитає головою і, витерши руки об халат, бере квіти.
За якийсь час Лізка нарешті з’являється у вікні, тримаючи фіалки. Обличчя її зовсім бліде. Вона ледь всміхається йому. Так, саме ледь. Тільки вона так вміє — усмішкою Мони Лізи. Вони перемовляються жестами й мімікою, розуміючи одне одного без слів.
— Що там у школі? — запитувала Лізка.
— Нічого цікавого, як завжди, — відказував.
— Ти знову втік з геометрії?
— Пусте. Тим більше, я не встиг списати домашнє завдання.
— Завтра не тікатимеш! — сказала владно, ніби наказала.
— Не тікатиму, — покірно погоджується Володька.
Виконувати обіцянки іноді дуже непросто. На якусь мить вона зникає у вікні.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Новенька та інші історії», після закриття браузера.