Читати книгу - "Новенька та інші історії"

Напевно, Лізка була єдиною людиною в світі, якій до нього не було байдуже. Батька він ніколи не знав. Мати залишила його на тітку й подалася кудись на заробітки в далекі краї, і вже шість років лише посилала гроші й пакунки з безглуздими речами: кофтинками з ведмедиками, кашкетиками із зайчиками… Хоч він уже давно виріс із того віку… А тітка намагалася влаштувати своє життя, їй ніяк не щастило вийти заміж, отож була надто зосереджена на собі й своєму особистому житті. Може, тому він так і поводився — немов усім на зло: грубо, зухвало й нахабно? Часто затівав бійки, зривав уроки. Однокласники його побоювалися, вчителі лаяли. Сусіди нарікали, бо він курив у під’їзді, непристойно висловлювався й голосно співав під гітару вуличних пісень. Репутація важкого підлітка… Ось такий він, «неправильний».

А Лізка перевелася з іншої школи. Одного дня прийшла і сіла за його парту. І всміхнулася йому. Не запопадливо, не дурнувато, як інші дівчата, а так тепло і щиро… І було у ній щось таке світле, від чого аж захоплювало дух, хоч і не була вона красуня. В неї було гарне білясте довге волосся і блакитні-блакитні очі. Ні в кого він не бачив таких блакитних очей. На першому ж уроці алгебри він намагався у неї списувати.

— Це ж насправді зовсім нескладно, — сказала вона йому. — Давай після уроку поясню, і сам будеш розв’язувати!

Він здивувався. Досі ніхто йому такого не пропонував. Усі лише підказували, розв’язували йому завдяння або давали списати, намагаючись вгодити чи боячись відмовити, ото й усе.

А Лізка була не такою, як усі. Вона його розуміла. Одного разу навіть сказала йому (чим теж його дуже вразила):

— Ти вперто хочеш здаватися гіршим. Мов черепашка, ховаєшся у свій панцир! Але ж ти не такий!

В її присутності Володька справді ставав зовсім іншим. Без тієї навмисної грубості, недбальства й хамовитості. З нею було просто, легко, спокійно. І саме з нею він був справжнім і навіть розповів їй, як у дитинстві мріяв бути водієм трамвая… І вона не засміялася, як інші. Вони могли годинами сидіти на майданчику і розмовляти про все на світі або допізна блукати містом. Тільки надто вже всі почали перейматися їхньою дружбою. Дівчата перешіптувалися, а щойно помітивши їх, змовкали. І тільки язиката Вірка якось кинула Лізці у спину:

— Знайшла собі добрі «плечі». Що ж, вигідно!

Випадково почувши це, Володька хотів було дати їй штурхана, але стримався — Лізці це б, напевно, не сподобалося. Тому лише пригрозив кулаком, Вірка все й зрозуміла. А класна керівничка, та не раз намагалася Лізку отямити:

— Ну що у вас може бути спільного? Ти — відмінниця, розумниця! В тебе такі перспективи! А від того лобуряки можна тільки негативу набратися! Він невиправний! Це тебе дуже компрометує!

Не допомагало. Тоді повідомили Лізчиній матері і та зчинила справжній скандал. Посварившись з батьками і зачинившись у своїй кімнаті, Лізка намагалася втекти через вікно. Й, невдало стрибнувши з першого поверху, травмувала ногу.

— Ну що, кавалер? — прямуючи з біксами в інший корпус, тітка Слава на мить спинилась і простягнула йому складений аркуш паперу. — Маєш листа!

Володька прояснів і розгорнув папір. «Нехай вони усі говорять, що хочуть! — писала Лізка. — Нас просто не розуміють! Напевно, ми обидвоє „неправильні“! Але все буде добре!»

Від тих слів у Володьки ніби крила виросли! Та він увесь світ переверне! Та він заради неї зможе стільки! І буде кращим, ніж є! І сидітиме, уважно слухаючи, усі шість найнудніших уроків! І навіть кине курити! І ніколи не брехатиме!..

— Ліз-ко-о-о! — гукнув щосили, аж повилазили цікаві з інших лікарняних вікон. — Все буде добре!

Знову з’явившись у вікні, вона ледь всміхнулася йому усмішкою Мони Лізи.

Початок канікул не обіцяв нічого надзвичайного. Мама подалася у санаторій, бо їй трапилася від профкому дешева путівка, якою вона не могла не скористатися, а тато до вечора пропадав десь у пошуках сенсацій. Він працював журналістом в одній відомій у нашому місті газеті, яка завжди чомусь вимагала сенсацій, бо саме вони, на думку татового редактора, були запорукою її популярності.

Я ж ненавидів ту газету. Не тільки через те, що вона забирала майже увесь вільний час мого тата, який був змушений невідомо де шукати сенсації, а й через те, що писали там усілякі дурниці, не варті уваги. Приміром, про техногенні катастрофи майбутнього або про гени агресивності у злочинців і таке подібне. А ще я страшенно дратувався, коли вчителі, скрушно зітхаючи, згадували про мого батька, коли я отримував низькі бали за написання творів чи диктантів… Я полюбляв гасати на велосипеді і мріяв придбати мотоцикла. «Краще бути байкером у пошуках пригод та гострих відчуттів, аніж журналістом, що вимучує себе пошуками сенсацій й пише іноді те, чого зовсім писати не хочеться», — так і сказав я татові, а він чомусь через те засмутився… Дорослих іноді справді важко зрозуміти. То їм дуже залежить на тому, щоби їм говорили правду, а тільки-но скажеш правду, як їм раптом це не подобається…

Отож я був залишений на самого себе й навіть радів цій свободі. Цілісінькими днями я вештався містом або пропадав з хлопцями у дворі. Ми грали на майданчику у футбол, гасали на велосипедах, лазили по дахах, допомагали Славковому братові ремонтувати старе авто, сподіваючись згодом проїхатися ним за містом. А вечорами грали у карти в напіврозваленій старій альтанці або Славко приносив гітару.

Того дня почалася страшенна злива. Повертаючись із парку велосипедом, я вирішив забігти в найближчий під’їзд і трохи перечекати, поки вщухне дощ. А він періщив мов з відра, додому ж було ще далеко, і я вже встиг трохи змокнути. В під’їзді було тихо й напівтемно. Я зняв намоклого светра і сів на сходи. По шибі невеликого вікна на сходовій клітці стікали струмені води, що нагадували рясні сльози. «Схоже, цей дощ надовго», — промовив я до