Читати книгу - "Новенька та інші історії"

відволікаючись від нудного підручника з фізики, Влада дивилася у заплакане вікно. Все немов забарвилося у сірий колір різних відтінків: і небо, і будинки навпроти, і дитячий майданчик, і навіть каштани із жовтим листям… Дощ гуркотів у ринві, вистукував по даху якусь чудернацьку мелодію, яку відразу ж підхоплював і виспівував вітер. Ось продріботіла на високих обцасах сусідка, намагаючись дати раду парасольці, яку вперто, немов дражнячись і забавляючись, розвертав вітер. А ось Сашко Микитенко… Зіщулений, швидко біжить у під’їзд, накривши голову шкільною сумкою. Приблудна собака Лиска чимчикує, озираючись довкола, ніби здивована, де ж то поділася галаслива дітвора, що іноді полюбляє для забави потягати її за хвоста, особливо отой нестерпний Миколка з другого під’їзду. Здається, лише їй, собаці, той дощ не завада.

— Тікай! Ховайся від дощу, дурненька! — гукнула їй у вікно Влада.

Лиска немов почула її, бо десь забігла й зникла з очей. Влада тяжко зітхнула. Доведеться увечері просидіти біля телевізора. Тільки він може порятувати від нудьги. Мама працює в другу зміну й буде пізно, коли Влада вже спатиме, а тато на кілька днів у відрядженні… Влада ненавиділа самотність.

Майже щовечора вони збиралися з друзями у дворі в старій дерев’яній альтанці. Часто Сашко Микитенко приносив із собою гітару. Награвав мелодії, які придумував сам, співав пісні відомих рок-гуртів і мріяв стати справжнім музикантом. А вони йому підспівували… У вікні час від часу за фіранкою миготів мамин халат. Влада знала, що вона навмисне відчинила кватирку, аби слухати пісні. А тато, маючи добру спонуку, щоби винести сміття, й сам долучався до їхнього товариства. Він прохав дати йому на хвилю гітару і тоді ніби перетворювався на хлопчака, одного з ними віку. Він забував про все на світі, аж поки його не кликала додому мама.

«А все-таки пощастило мені з батьками», — всміхається своїй думці Влада, спинившись очима на весільному фото батьків на стіні. Вона пам’ятає, як вони з’явилися у дитячому будинку, їй тоді було сім років. Тато всміхався і пригощав цукерками усіх дітей… А мама, роззираючись довкола, усіх обіймала, гладила по голівках, і очі в неї були такі рідні й добрі, й неначе знайомі… І Влада підійшла тоді й довірливо запитала:

— То ви — мої тато і мама?

І сталося чудо — тато вмить підхопив її на руки й пригорнув до себе.

— Я знала, що ви мене знайдете, — твердо промовила Влада, обіймаючи його за шию.

Відтоді вони й стали для неї справжніми батьками.

Влада враз помічає, що вже добру годину сидить за підручником з фізики. Думки її десь блукають й зовсім не бажають зосереджуватися на отих законах і формулах. Сірі фарби негоди густішають, сутеніє. По майданчику знову чимчикує Лиска. В альтанці вимальовуються силуети двох. Влада марно напружує зір, намагаючись їх упізнати. О такій порі там збираються її друзі. Напевно, хлопці вирішили все-таки не зважати на погоду. Влада жбурляє підручника на полицю і, хутко накинувши куртку, вибігає у двір.

Дощ і вітер трохи вщухли. Наблизившись до альтанки, вона впізнає Сашка Микитенка.

З ним якась незнайома дівчинка, здається, трохи старша від Влади.

— Привіт, Владко, — привітався Сашко. — Це Вірка. Вона з дому втекла. Її батьки дістали.

— Як це? — не зрозуміла Влада.

— А так, просто нестерпно з ними стало, — заговорила Вірка, шморгнувши носом. — І те їм не так, і се не так… «А чого ти туди йдеш, а що так пізно повернулася, де вешталася, а чому з алгебри в тебе найнижчі бали?.. А чого посуд не помила, а що ти весь день робила?..» І так без кінця! Набридло просто та й все!

— З батьками так буває, — зітхнув Сашко, — але нічого не вдієш, на те вони й батьки, щоб за нас хвилюватися й повчати. Вони ж хочуть якнайкраще.

— Як на мене, — зауважила Влада, — у твоїх проблемах немає нічого такого серйозного, щоб через те тікати з дому.

— Та ти не знаєш найголовнішого, — заперечила Вірка. — В нашому класі цієї суботи вечірка. Дівчата собі такі сукні класні придбали, просто закачаєшся! Ну я своїм предкам і кажу: «Мені потрібна сукня на суботу, дайте гроші». А вони мені на те: «Нема грошей, кінець місяця, зарплата буде аж за тиждень… Та й навіщо тобі така дорога сукня, вдягни щось інше, в тебе ж є…» А я їм: «Ви що, хочете, щоб ваша донька виглядала, як остання бідака? Тоді позичте гроші, як не маєте». А вони мені: «Ми й так по вуха в боргах, тато кредит ледь сплачує». Ну я й кажу: «А хто вас просив той дурнуватий кредит брати? Ви мене породили, тож тепер дбайте про мене, бо я на світ не просилася. А нащо мені такі батьки, які своїй єдиній доньці паршивої сукні купити не можуть!» Отоді й почалося!.. Та я не стала вислуховувати їхні моралі, забралася з дому й пішла. Ну їх! Не розуміють вони мене!

— І що ти тепер збираєшся робити? — спитав Сашко.

Вірка стенула плечем:

— А не знаю. Думала, піду до друзів, хоч старі мене найперше там і стануть шукати. Нічого, хай пошукають, похвилюються: ніч, дощ, мобільник я вимкнула… Мені, головне, цю ніч десь перебути.

— Слухай, Владко, може, вона в тебе перебуде? В тебе ж класна мама, а тато у відрядженні, — раптом спадає Сашкові на думку. Напевно, дуже вже хочеться йому допомогти Вірці. Та й не дивно. Вона ж така гарна…

— Я б до себе взяв, — зітхає Сашко, — але мої батьки не зрозуміють. Вони недовірливі, так що нічого й не збрешеш. А ще й в міліцію заявлять… Владко, надія на тебе.

— Зі мною ніякого клопоту не буде, а мамі твоїй щось придумаєм сказати, — пожвавішала Вірка.

Якусь хвилю Влада насуплено мовчала.

— Зачекайте мене тут, — нарешті зронила й вибігла з альтанки.

Вона повернулася за кілька хвилин і, віддихуючись від швидкого бігу, простягнула Вірці якийсь пакунок.

— Ось, тримай.

— Що це?