Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

своїми хитруватими й задерикуватими очима. Той, хто не знає Дейвіс, міг би вирішити саме завдяки її пустотливим очам, що це легкодоступна жінка. Однак мені вони промовляли інше — те, що я добре знав, але чого ніколи не спостерігав у жінок, — чоловіче прагнення балансувати на лезі бритви, тримати свого співрозмовника на долоні.

— Ну, пане Огняне, ви бачите, куди може завести заперечення засилки груп до Болгарії? Шановний Стойно розвивав ваші думки, і, коли б ви були тут уже довше, ми могло б подумати, що це ви їх втовкмачили йому.

— А чому саме я?

— А тому, що будь-хто, хоч раз поговоривши з вами обома, зрозуміє: не він на вас, а ви на нього маєте вплив. А до того ж — ви й жили в одній кімнаті.

— Те, що трапилося із Стойном, просто наслідок відступу перед труднощами. Слабкі нерви.

— Так і ми пояснюємо це, але поштовхом стала зневі… Як це кажуть? Так, зневіра в успіху нашої спільної справи проти режиму в Болгарії.

— Ви не маєте підстав приписувати мені такий гріх.

— Труднощі — це одна справа, а сумніви — то зовсім інше.

— Що ви хочете сказати?. — запитав я.

— Нічого. Просто розбазікалася більше, ніж слід. Цей заклад не годиться для обговорення таких справ. Чи не будете ви ласкаві запросити мене до танцю?

Я одразу підвівся й подав руку.

Може, ця жінка розпатякалася справді тому, що доручення стежити за мною не дає їй спокою? Або ж, дідько забирай, це жінка радиста, з якою я мушу зустрітись? Вона знає, хто я, і намагається тримати якнайближче до себе, щоб не муляв очі іншим? Але це був би сенсаційний успіх нашої розвідки: своя людина — секретарка шефа американського розвідувального центру!

Я відчув її гнучке тіло, але не захотів пригорнути її. Вона ображено глянула на мене: «Нумо, ви зовсім не такий холоднокровний, яким хочете здатися цього вечора».

Я додав темпераменту у танок.

Потім, за столиком, говорили про Стамбул, знову танцювали, пили джин, перейшли на «скоч»[8].

— Нам не можна запізнюватись, — нагадала вона.

— Хіба полковник Кларк ревнує?

— Я дуже добре знаю, ревнощі це чи щось інше.

Я подумав:

«І я добре розумію, що це означає».

Коли ми рушили, я незчувся, як замовк. Певно, втомився од ролі Огняна чи, ймовірніше, випив забагато.

— Гей! — засміялася Дейвіс, пригальмовуючи машину. — Знову вас охопила ностальгія. Може, ви все-таки відкриєте душу й скажете, що вас пригнічує.

— Скажу, але в машині це незручно.

— Гаразд. Знайдемо собі романтичний ку… як це називається? Ага, куточок для такої розмови. Дякую, що ви допомагаєте мені поглиблювати знання вашої мови. Тільки ви не будете зізнаватись мені в коханні.

За кілька хвилин вона знайшла таке романтичне місце — скелю на березі Золотого Рога. Взяла з машини ковдру, акуратно розстелила її на землі. Лягла й жестом запросила влаштовуватись поруч.

— Слухаю вас. Болгари полюбляють сидіти на траві, милуватися зорями. Тут оці… Як це називається? Так, згадала, атрибути. Атрибути патріархальної романтики.

— Я недовго був із Стойном, — заговорив я. — Але мені здавалось, що я розумію його муку. Перш за все — це розчарування у своїй власній поведінці після втечі з Болгарії. Ви повинні трохи реальніше дивитися на нас. Ми перебуваємо між молотком і ковадлом. Ті, хто прагне бачити свій народ вільним від червоного терору, мусять іти в Болгарію. А пішовши туди, не знають, чи повернуться. Усі ми тут вирішили, що іншого шляху для нас нема. Тоді навіщо ви продовжуєте переслідувати нас?

— Що ви маєте на увазі?

— Скажу вам. Облишмо те, що ви робите зі мною…

— Що робили, — поправила вона.

— Гаразд, хай так. До певної міри це виправдано, але ваші люди сильно перебільшують, підозрюючи в нас агентів. І тому, наприклад, як я здогадуюсь, Кирпатому доручено стежити за мною, іншому — стежити за Кирпатим, а мені накажуть стежити за тим третім. Отак, як наказали й вам…

— Що?

— Стежити за мною, контролювати мої настрої. Мені здається, я говорю ясно.

— А може, ви надто багато говорите?

Я нахилився до неї і промовив грудним голосом:

— Мила Дейвіс, ви не тільки красива дівчинка, ви надзвичайно добра людина, знаєте болгар, з вами я був і завжди буду відвертим. Через те все це й кажу. Інакше можна легко відхилитись і завести мову про зірки й шепіт моря.

— Не вважайте мене сліпою. Саме оцю відвертість я найбільше ціную у вас. Ви не уявляєте собі, як тяжко дівчині працювати в такому ось центрі. Боїшся довіритися фальшивому другові, боїшся підлості чужого агента під маскою доброзичливця, та мало чого іншого. А за помилку доводиться платити життям. Мрієш про одне-єдине — подружитися з відвертою людиною. Отже, не звинувачуйте мене в короткозорості, я ціную вашу відвертість. Це — між іншим. А тепер — наша тема. Припустимо, що ми всі так, як ви кажете, — стежимо одне за одним. Але хіба можна обійтися без цього?

— Можна. До колишнього офіцера, позбавленого чину, виключеного з університету студента, засудженого, який утік від нового арешту, не можна виявляти такі сумніви. Аз іншого боку: чому, наприклад, інтелігентній людині треба вбивати комуністів, щоб завоювати довір'я?

— Та невже од вас вимагають щось подібне?

— Принаймні дотепер ніхто не виставляв мені таких умов, але для тутешніх болгар ця вимога стоїть на першому місці — керівництво центру довірятиме тобі лише тоді, коли ти заплямував себе кров'ю.