Читати книгу - "Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1"

— Живий, сусіда мій! — зрадів Бодай.

Гордань і своїх сусідів згадав. «Десь там і кума моя, в Чарівному лісі». Тьохнуло серце, в дорогу покликало.

— Дякую, тобі Бодає. Врятував ти мене від смерті. Дякую за науку твою. Скільки жити буду, тебе не забуду. Ти мені тепер за батька. Піду я в свій ліс. — Обійнялися, потисли лапи одне одному і цап пішов.

Йде знайомою дорогою, в Чарівний ліс повертається. Ось і до гірського стрімкого потоку дійшов. Але то вже не потічок, а річка повноводна. На човнах можна плавати. Сніги тануть й той потічок напувають.

«Піду бережком», — думає. Йшов три доби і дійшов до того місця, де бобрики місток будують.

— Доброго дня, бобрики! Пустити те мене через свій місток?

— Добудуємо, то й пустимо, — відповідають.

— Так давайте я вам допоможу! — визвався Гордань.

— Добре! — кажуть бобри. — Добрим тягачем будеш. Ми маленькі, що з нас. А ось ти — справжній силач!

— Давай, бобри будуть стовбури підгризати, а ти їх валити будеш. — запропонував старший бобер. Усі з ним погодилися.

Закипіла робота. Надвечір моста дружно добудували. Цап втомився, аж з ніг валиться. Побачили це бобри, не відпустили помічника: нагодували й спати поклали.

Зранку старший бобер Горданю лапу потис, вклонився, подякував:

— Якби не ти, то ми ще довго б цей міст будували. Дякую, цапе. Ми добру справу зробили. Ми тепер цей місток цаповим звати будемо. На твою честь!

— Та ні, це я вам дякую за допомогу! Якби не ви, я б не перейшов би цієї річки.

Перейшов Гордань через цапів місток і далі. Дійшов до скелі високої. А попід нею сокіл сидить зажурений. Цап до нього:

— Що сталося, соколику?

— Горе мені, горе. Мав я надію, що матиму сина, але ж біда трапилася. Вітер зруйнував моє гніздо, єдине яєчко впало і поміж каміннями застрягло. Ще година, і пропаде тепер моє дитинчатко, замерзне.

Придивився цап і соколине яєчко поміж здоровенними каменями побачив. Тьохнуло серденько, затріпотіло. Вперся задніми лапами в скелю, а рогами в камінь, натужився і зрушив камінь з місця. Знову вперся, а не йде далі камінь. Тоді він розбігся і рогами вдарив по ньому. Розтрощився камінь від такого удару, але й цапові дісталося. Побив голову й ті роги, які мав, втратив. Лише уламки від них по скелі порозліталися.

Сокіл вхопив своє безцінне яєчко, вкутав його і заплакав від щастя.

— Дякую тобі, цапе! — сокіл низько вклонився перед цапом. — Якби не ти, не мав би я сина. Шкода тільки, що ти роги заламав.

— Не кланяйся мені, я не цар. А роги — то пусте. Я їх давно вже зламав, ще коли малий та дурний був.

— За твій мужній вчинок я цю скелю на твою честь назву — Горданською. І всі її тепер так називати будуть і твоє добре ім'я прославляти.

— Не потрібно. Я не за славу це зробив, а за покликом свого серця.

— Тоді я твій боржник довіку. Свисни, як треба буде моя допомога. Я все покину й прилечу.

Перемотав сокіл цапу голову і той пішов далі. Дійшов до того місця, де зі скелі злаз колись був, поки він драбину не розтрощив. Побачив він внизу зайців і гукає:

— Зайчики-братчики, допоможіть мені вниз спуститися!

Впізнали його зайці, не забули.

— Ми тебе знаємо! Коли тобі щось треба, ти підлабузнюєшся, а коли своє одержиш, про добро забуваєш!

— Ні, зайчики, я змінився.

Не повірили йому зайці. Залишився цап на скелі заночувати. На ранок чує, хтось під скелею плаче. Придивився, а то бабця зайчиха.

— Чого ви плачете? — питає її цап.

— Загубила я свої окуляри, дороги не бачу. Тепер ні на що не згоджуся. Стара, сліпа. Живу навпомацки. Лисицю від онука не відрізню.

Пожалів Гордань старість. Свиснув й за мить сокіл до нього прилетів з малим своїм сином на спині.

— Соколику! Кажуть, що зір в тебе такий, що голку в сіні бачиш!

— Правду кажуть!

— То знайди бабусині окуляри.

Злетів сокіл попід хмари, оглянув поле, а потім донизу впав, наче камінь. Знайшов в кущах окуляри. Повернув їх зайчисі. Та почепила їх на носа й нарешті розгледіла своїх рятівників.

— Дякую тобі, соколику!

— Не мені, йому дякуйте! — сокіл вказав на цапа, що стояв на скелі. — Якщо б не він, то й мене б тут не було.

Вклонилася стара Горданю до самої землі.

— Не кланяйтеся мені, бабцю, я ж не цар.

— Байдуже мені хто ти. Я бачу твої справи. Що це ти, рятівник мій, на скелі робиш?

— Шукаю, як це б мені злізти звідси!

— Зачекай, я зараз онуків покличу.

Привела зайчиха своїх онуків-зайченят, розповіла їм, що цап добру справу зробив — окуляри допоміг знайти. Подякували й зайці йому. Змайстрували драбинку, як він вчора просив, і цап по ній донизу зліз.

Прийшов Гордань в Чарівний ліс. Всі, кого бачить, до нього спинами повертаються, пам'ятають його пихатість. Спам'ятав цап, що він всім тут набрид й сам першим вітатися почав. Кого зустріне, тому й «доброго дня» бажає. А йому те саме відповідають.

Найперше, до куми своєї, кози Рогалі пішов, полагодив паркан, який уже давно справжнього господаря не знав. Змастив хвіртку. На ній ще виднілися сліди від його молодих рогів. Згадав цап молодість, розсміявся, який він впертий та дурненький був.

Почула той сміх Рогаля. Вийшла, зраділа,