Читати книгу - "Водяничок"

«Куди ж мені піти: праворуч чи ліворуч? — замислилося воно. — Важко сказати! Погадаю краще на ключах: праворуч… ліворуч… праворуч… ліворуч… праворуч… ліворуч…»

Вийшло — праворуч. От і чудово! Не вагаючись більше, полинуло Привиденя праворуч. Тут було вогко. Вогко й холодно. Часом дорогу перебігали пацюки. А може, то були й миші? Блискавично виринали вони з темряви і так само блискавично щезали. Не встиг би навіть спитати їх, куди веде потайний хід.

«Десь же він та має скінчитися!» — думало Привиденя.

Невдовзі воно опинилося біля нового розгалуження. Цього разу Привиденя не ворожило, а просто звернуло ліворуч. Але хід розгалужувався дедалі частіше. Привиденя здогадалось, що потрапило в густе плетиво підземних ходів. Ними порито грунт під усім замком і його околицями.

«Скільки праці коштували людям ці ходи! — думало Привиденя. — Не заздрю тим, хто довбав скелі. Каторжна робота!»

Де-не-де ходи пообвалювалися, і Привиденяті доводилося знаходити дорогу поміж цілими горами ріні й щебеню. Одного разу йому трапилися грубі залізні грати: вмуровані у кам’яні стінки, вони перекривали хід. Привиденя їх не відчинило. Та дарма. Адже привиди, коли їм треба, стають тонісінькі. А Привиденяті пролізти між гратами було заіграшки.

Та через кілька метрів виявилось, що підземний хід кінчається. Він упирався в стіну, і лише вгорі виднів залізний люк.

«Цікаво, куди він веде?» — міркувало Привиденя.

Недовго думаючи, воно махнуло своєю в’язкою з тринадцяти ключів.

Дверцята люка відчинилися нагору, стукнувшись об асфальт. Сяйнуло світло — яскраве денне світло!

— Отакої! — здивувалося Привиденя, — Хіба тепер не ніч?

Воно виткнуло голову з люка і подивилось навкруги.

Перше, що воно побачило перед самісіньким своїм носом, були начищені, блискучі чорні чоботи. З чобіт виростав чолов’яга в блакитному френчі з блискучими мідними гудзиками і в довгих білих рукавичках. Кашкет на ньому також був білий.

Привиденя й гадки не мало, що чоловік у білому кашкеті — регулювальник, а регулювальник не міг знати, що та чорна постать з білими очима, яка зненацька висунула з-під землі голову на перехресті, де був найжвавіший у, місті транспортний рух, — Привиденя. Він подумав, що то робітник, який чистить каналізацію.

— Ви що, збожеволіли? — закричав він, узявшись руками в боки. — Не вигадали розумнішого, ніж відчиняти отут люк і зупиняти транспорт? Зробіть ласку, щезніть у своїй трубі, тільки миттю!

Водії машин не могли збагнути, чому регулювальник примушує їх чекати. Дехто не витримав і почав сигналити. Але Привиденя, сердите, що регулювальник на нього нагримав, не квапилося.

Воно раптом почало надиматися, поки голова його стала завбільшки, як та бочка. Потім склало дудочкою губи і — дмухнуло. Повітря вирвалося з нього зі свистом, наче з надувної кульки.

— Фююю-ть, фююю-ть, — і вже білий кашкет злетів у регулювальника з голови.

Бідолаха мало не зомлів. Він витріщив очі й стояв, побілівши, як крейда.

— От бачиш! — захихотіло Привиденя.

І, задоволене, спустилося в підземний хід. Гуп — і дверцята люка впали, прикривши малого.

Минула добра хвилина, поки регулювальник оговтався після переляку, і ще добрих п’ять хвилин, поки він спромігся підняти руку й пропустити машини, що стояли на перехресті й сигналили.

З часу пригоди на перехресті в Ойленберзі цілий тиждень щодня, між дванадцятою й першою годинами, зчинявся переполох. Саме о цій порі з-під землі в найрізноманітніших місцях виринала чорна примара і страхала мешканців містечка.

У вівторок вона вигулькнула поміж лотками на Зеленому базарі, і дебелі торгувальниці зарепетували, затрусилися зі страху і, забувши про все на світі, кинулися врозтіч.

У середу чорна проява завітала до ресторану «Золотий лев» і нагнала на гостей, хазяїна й офіціантів смертельного жаху.

У четвер чорну мару зі страшними білими очима несподівано побачили на газовому заводі; у п’ятницю вона зчинила неймовірний переляк серед шестикласниць жіночої народної школи, що саме робили гімнастичні вправи на шкільному подвір’ї.

Одне слово, не було й дня на тижні, щоб десь та не виринула таємнича чорна постать.

В «Ойленберзьких вістях» з’являлися щораз довші й грізніші статті, які з усією суворістю запитували, доки міські правителі сидітимуть склавши руки й потуратимуть підступному незнайомцеві.

Бургомістр скликав спеціальне засідання міської ради. Начальник поліції разом із своїми підлеглими день і ніч обмірковували (але, на жаль, марно), як найкраще спіймати «чорного незнайомця». Пояснити оті щоденні події не міг ніхто в містечку — навіть сам кримінальний вахмістр Гольцінгер, який уславився тим, що розгадував найдивовижніші таємниці.

А насправді все було дуже просто.

Привиденя тепер прокидалось не опівночі, а завжди тільки опівдні. У плетивах підземних ходів воно заблудилось і не могло знайти дороги до замкового колодязя. Тому й вигулькувало в місті з усіх люків, які вели з підземелля, сподіваючись, що колись та пощастить потрапити до замку.

«А втім, що ж мені станеться, як я трохи й погуляю отак-от по місту? — думало воно. — Шкода тільки, що люди від мене всі тікають. Мабуть, того, що я чорний. Білий я був набагато симпатичніший. Та що ж я зроблю?»

Інколи Привиденяті було тужно за горищем і дубовою скринею.

Часом воно сумувало, коли думало, що, може, відтепер завжди прокидатиметься тільки