Читати книгу - "Світло чорної свічки"

Тільки тепер помітив Лауренц того, хто його напував.

Це був Гамід, який ще з одним туарегом привіз утікача сюди.

До них підходив високий чолов'яга. Гамід побачив його і схопився на ноги. За два кроки здоровань зупинився. Усю його постать осяяло миготливе полум'я табірного багаття. На ньому був бурнус[3]. Але обличчя лісамом він не закривав. Мав пишну, мідного кольору бороду. Виглядав щонайбільше на років сорок.

Він мовчки втупив очі в чужинця.

— Хворий,— промовив нарешті. Вийняв із шкіряної сумки на поясі майстерно карбовану срібну скриньку, дістав з неї якусь сіру кульку, завбільшки з горошину, і подав її туарегові.

— Нехай ковтне. Будь біля нього.— Ще раз нерішуче зміряв задумливим поглядом чужинця і пішов у темряву.

Лауренц, не опираючись, проковтнув сіру горошину, яку вкинув йому до рота Гамід. Сам туарег усівся навпочіпки поруч і не зводив з нього очей.

Опіум почав діяти. По тілу розпливлася приємна знемога. Лауренц ураз забув усі події найближчих годин, днів...

Його все щільніше обступав темно-зелений ялиновий ліс. А він ішов м'яким мохом, глибоко вдихав у легені запах хвої, живиці. Десь угорі заспівала пташка. Поміж деревами виринула дівчина. Її коси блищали росою. Дівчина пішла назустріч йому, і тиха сумна мелодія вітру супроводила її. Ось уже дівоче лице зовсім близько. Ось воно дивиться на нього радісними і трохи спокусливими очима. Враз із ялини злетів великий голубий птах. По розслабленому обличчю Лауренца ковзнула посмішка. Це помітив туарег, що сидів навпочіпки біля нього, схиливши на груди голову, і примружив очі.

Майже через дві години Талеб заступив Гаміда. Біля пригаслого багаття одні лишень укладалися спати, а інші прокидалися. Навколо табору невтомно ходили вартові. Їхні кроки відлунювали далеко в пустелі. Над безкраєю рівниною віяло свіжою прохолодою. Відшліфованим самоцвітом сяяв угорі Капонус, найяскравіша зірка південного неба.

Ніхто не будив Лауренца. Він не бачив, як блідли зорі на східному крайнебі, а потім підбивалися все вище і вище, як раптово спалахнув яскравим світанком новий день; не чув «Ельгамдуліла» — молитви до аллаха. Не будили його ще й тоді, коли туареги нав'ючували схилених верблюдів. Пішов Талеб сідлати свого мегарі. Вже поїхали на північ два озброєних вершники.

Ось рушив нав'ючений караван. Голосними вигуками погоничі розбудили Лауренца. Він спантеличено повів довкола себе очима. Збігло декілька хвилин, поки він оговтався і дав лад своїм спогадам. Пошукав своїх охоронців. Там, де навпочіпки сидів туарег, на темній хустині стояла заткнута пляшка, лежали два коржики і жменя сухих фініків. Рука його мимоволі потяглася до їжі. Зараз він не почував у тілі болю, а тільки голод. Кусав коржик, запивав чорним терпким чаєм і дивився услід караванові. Йому й на думку не спало, що його покидають.

До нього підійшов бородань з Гамідом. Він був на голову вищий від туарега. Темно-смаглявий колір шкіри, але сіруваті очі й світлі брови разюче вирізняли його серед вершників із закритими обличчями. Та Лауренц здивувався, коли бородань заговорив по-німецькому.

— Виспався, німцю? Ми квапимося.

— Звідки ви знаєте, що я німець? — затинаючись, спитав Лауренц.

— У сні розмовляв, наче книжечку читав. Та ближче до діла. За що сиділи в Ель Параїсо? Вбивство?

— Це має значення?

— Ні. Я гадаю, що ви хочете на північ.

Лауренц кивнув головою.

— Ми візьмемо вас. Моя умова: ні про що не розпитувати й виконувати мої накази.

— Згода.

— Поки що поїдете з Гамідом на його верблюді. А там побачимо.

Лауренц устав. Він напружував усі сили, щоб не заточитися. Пішов слідом за ними до невеликої групи чоловіків, що чекали їх. Він хотів було вже сідати на верблюда, як його спинив бородань.

— Хвилинку! Скиньте лівого черевика!

Лауренц оторопіло поглянув на француза. Невже знає, кольнуло в голові, але він одразу отямився. Незворушно нахилився, розшнурував черевика і подав його бороданеві. Той прискіпливо обдивився підбора, підошву, всередині. Здавалося, ніби він дошукується якоїсь хитромудрої схованки. Потім кинув сердитий погляд на Гаміда й віддав черевика німцеві.

— Чого, власне, ви так осатаніли, коли вам роззували ліву ногу?

Лауренц зашнурував черевика й подивився на бороданя.

— Ви не повірите, мосьє, але я ще з колиски дуже боюся лоскоту на лівій нозі.

«Мені пощастило,— думав він.— Пощастило, що ти не зацікавився моєю ступнею. Ще не виросло в Сахарі зілля проти хитрощів басків».

У бороданя раптом зіпсувався настрій. Різким тоном він дав туарегові незрозумілою для Лауренца мовою кілька вказівок, а потім звернувся до німця:

— Тільки щоб без витівок дорогою! Передовсім подалі від вантажу. А то й мені закортить полоскотати свій вказівний палець.

Вантаж? Лауренц почав здогадуватися, що у тюках. Там, безперечно, не сушені фрукти, бо навіщо в такому разі озброєні до зубів вершники?

Невеличкий зал засідань у непривабливому зовні будинку, що стояв на краю випробувального полігону хімічних заводів «І. Г. Фарбен» біля Шпандау. У залі п'ять осіб. Усі когось чекають, всім