Читати книгу - "На Козацьких островах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чекай краще тут. А то в тебе, друже, обличчя якесь таке. Як подивиться хтось, то або не пускає, або за свій товар удвічі дорожче править…
Залишив Тишкевич йому коней, а сам подався у плавні розшукувати Грека. А Демко приліг край ковбані і заходився розглядати своє обличчя. Звичайне обличчя. І ніс, як у людей, і очей двійко, і вуха на місці… Дивно, чому про нього Тишкевич таке каже!
Повернувся Тишкевич з в’язанкою чи не більшою за ту, що купив у Верховодки. Проте чомусь був розлютований і раз по раз з його вуст злітало слово "дурень". Чи то себе так називав, чи когось іншого. На Демкові розпитування нічого не відповів, лише сплюнув на землю. Тоді розвернув коня і подався уздовж плавнів. Але не вниз по Дніпру, як було збирався, а вгору. Демко на радощах і не розпитував, чому він так вчинив. Бо вгору — то значно ближче до рідної Воронівки.
Щоправда, коли проминали місця, де промишляв Верховодка, Демко притримав свого коня і запитав:
— Може, заїдемо попрощаємося? А заодно й дізнаємось, чи піймав він того осетра.
— Немає нам інших клопотів, — буркнув Тишкевич.
Ні, щось вельми неприємне таки трапилося тоді, коли він подався у гостини до Грека…
Трохи згодом Тишкевич зазирнув до Сороки. Проте який той Сорока, Демко теж не бачив, бо зачаївся з конями та хутром у вибалку. Так звелів Тишкевич. Він вважав, що вони вже забагаті для того, аби хтось не накинув на їхні сакви лихим оком. Роздобув Тишкевич у Сороки всього сім шкурок.
Коли наблизилися до тих місць, де, за словами Верховодки, промишляв сам Вирвизуб зі своїми товаришами, Тишкевич довго вагався, провідувати їх чи ні. Врешті махнув рукою у бік далекої діброви і звелів Демкові:
— Заховай там коней і чекай на мене. А коли до ранку не повернуся, то негайно прямуй до Воронівки. Знаєш повалену вільху біля Сторожового дуба?
— Це та, що трохи ближче до Портяної? — запитав Демко. — Там ще й зітлілий місток є.
— От-от, — сказав Тишкевич. — Там принишкни і чекай, доки не повернуся.
— А діда провідати можна? — поцікавився Демко. — Там же кілька кроків усього.
Тишкевич люто глипнув на Дурну Силу:
— Роби, що кажу! Ні кроку без мене, зрозуміло? — І вже спокійніше додав: — Повір, Демку, не можна тобі йти до села без мене. Бо почує пан Кобильський, скільки везеш хутра, і почнеться таке! Тут і сліпому видно, що за якийсь тиждень стільки не вполюєш. А де, запитає, взяв? Може, за гроші купив?
— Та ні, — засоромився Демко. — Які там у мене гроші?
— Тоді, значить, когось пограбував. От. А зі мною все буде гаразд.
— Буду на вас чекати, — поклявся Демко. — З місця не зрушу, доки ви не повернетесь.
— Дивися ж,— мовив Тишкевич. — Ти слово дав.
Він вйокнув на свого коня і поволеньки, роззираючись довкола, подався у гості до Вирвизубового товариства. Демко дивився йому вслід і дивувався, чому Тишкевич так скрадається. Ніби злодій якийсь. Врешті він дотумкав, що Вирвизуб зі Швайкою заодно! От Тишкевич і стережеться, хоче тихенько передати комусь із хлопців, аби не довіряли своїм отаманам.
Ніч минула спокійно. Хіба що під ранок Демкові крізь сон почувся якийсь тупіт далеко в степу. Але Тишкевич так і не повернувся. Тож коли визирнуло сонце, Демко приторочив сакви до сідел і подався у бік Воронівки.
Їхав скрадаючись, як нещодавно його хазяїн. Не тому, що когось боявся. Біля Воронівки Демко нікого не боявся. До того ж, дорогою підібрав замашну палицю. Проте Тишкевич наказав обходити зайву небезпеку, бо ж не сам їде, а товар везе. І в тому товарі його, Демкова, частка.
За три дні на обрії забовваніли кручі його рідної Воронівки. Демко навіть не завважив, як перебрався через глибоку і стрімку Сулу — все пас очима старі лишаїсті мури на Городищі, смужку лісу, що ніби з’їхав осипом углиб боліт, Сторожовий дуб, на якому в дитинстві облазив усі гілки… Дивився і зітхав: так близько до домівки, до діда — а мусить зачаїтися в кущах. Але нічого — незабаром його наздожене Тишкевич, і тоді Демко бодай на кілька днів стане вільним воронівським птахом.
А тим часом Демко зручно влаштувався на похиленому вільховому стовбурі і зацікавлено зиркав то в бік Сули, то на небо, де ширяв орел, то на дорогу, що в’юнилася до його рідного села.
І по цій дорозі, здається, хтось ішов. І не хтось, а його, Демка, власний дід. Згорблений, від землі очей не відводить. І на костур спирається. А раніше не опирався.
Демків дід ішов просто у болото. Туди, де за очеретами і трясовиною заховався жахний Вовкулацький кут.
Усі настанови миттю вилетіли з Демкової голови. Вивіркою злетів він з дерева, кинувся до діда. А що між ними була заросла рогозою ковбаня, то Дурна Сила звернув праворуч, до перешийка, що відділяв ковбаню від болота. І вже збирався було гукнути дідові, щоб зачекав на нього.
Проте так і не гукнув. На думку раптом спало таке, від чого на Демковому обличчі з’явилася
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Козацьких островах», після закриття браузера.