Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

title=" Little Orphan Annie — головна героїня однойменного серіалу коміксів із характерною шапкою рудого кучерявого волосся. ">[94]. У неї не було друзів (крім хіба що Сира Чеддера). Якось її мати заплатила мені, щоб я пересунув їм меблі. У вітальні трейлера домінував розіп’ятий Ісус у майже натуральну величину зі зведеними догори очима, опущеним ротом та кров’ю, що скрапувала з-під тернового вінка. Він був голий, лише в ганчірці, обмотаній довкола стегон і крижів. Над цією пов’язкою був запалий живіт і випнуті ребра в’язня концтабору. Мені подумалося, що зростання під агонічним поглядом цього вмираючого Бога, безсумнівно, посприяло тому, що Сондра стала такою, як я її знав, — боязкою та сірою вигнанницею, яка тинялася коридорами лісбонської школи, наче сполохана миша.

— Це Ісус Христос, мій Господь і Спаситель, — сказала Сондрина мати, простеживши мій погляд. — А ти спасенний, Стіве?

Я поспішив запевнити, що спасенний, наскільки можливо. Водночас мені подумалося, що не буває настільки благочестивих людей, щоб отакий Ісус за них заступився. Він же збожеволів від болю — це видно з його обличчя. Якби він повернувся на Землю, то явно не в гуморі для спасіння душ.

Другу дівчину звали, скажімо, Доді Франклін, однак інші дівчата казали на неї Додо або Дуду[95]. Її батьків цікавило тільки одне — участь у конкурсах. І це в них добре виходило. Вони виграли цілу купу дивної всячини, зокрема річний запас консервованого тунця «Three Diamonds Brand Fancy Tuna» і автомобіль «максвелл», який належав Джекові Бенні[96]. Цей «максвелл» стояв зліва від їхнього будинку в частині Дарема, знаній як Саутвест-Бенд, яка поступово розчинялася в пейзажі. Раз чи два на рік котрась із місцевих газет — портлендський «Press-Herald», льюїстонський «Sun» чи лісбонський «Weekly Enterprise» — присвячувала статтю чудній херні, яку вигравали в лотереях і на тоталізаторі батьки Доді. Зазвичай її доповнювало фото «максвелла», або Джека Бенні зі скрипкою, або того й іншого.

Хоч би що вигравали Франкліни, це ніколи не були запаси підліткового одягу на виріст. Доді та її брат Білл ходили в одному й тому самому щодня протягом перших півтора року старшої школи: він — у чорних штанях і картатій сорочці з коротким рукавом, вона — у довгій чорній спідниці, сірих гольфах та білій блузі без рукавів. Може, хтось із читачів не повірить, але я маю на увазі буквально щодня, проте люди, які зростали в маленьких містечках і селах у 50—60-х роках, мене зрозуміють. У Даремі мого дитинства життя було майже зовсім без прикрас. Я ходив до школи з дітьми, які місяцями мали кору бруду на шиї; з дітьми, чия шкіра гноїлася від ранок і висипів; з дітьми, чиї обличчя через необроблені опіки нагадували висушене яблуко; з дітьми, яких відправляли до школи з камінцями у відерці для обіду і самим лиш повітрям у термоску. Це була не Аркадія, а скоріше Доґпетч[97], тільки без гумору.

Доді та Біллу Франклінам нормально велося в даремській початковій школі, а от старша школа була в Лісбон-Фоллз, набагато більшому місті, що означало для таких дітей, як Доді та Білл, кпини й знущання. Ми з цікавістю і жахом спостерігали, як Біллова сорочка вицвітала та розлазилася, починаючи з короткого рукава. Замість відірваного ґудзика він узяв скріпку. Дірку ззаду над згином коліна він заклеїв стрічкою, старанно зафарбованою чорним восковим олівцем під колір штанів. Додіна біла блуза без рукавів почала жовтіти від зношування, віку та поту. Тканина стиралася, і бретельки її ліфчика все більше просвічували. Інші дівчата з неї глузували, спочатку поза спиною, а потім і в лице. Глузування переросло в приниження. Хлопці були до цього не причетні — нам треба було розбиратися з Біллом (так, я допомагав — несильно, але був присутній). Мені здається, Доді діставалося більше. Дівчата не просто сміялися з неї — вони її ненавиділи. Доді уособлювала все, чого вони боялися.

Після різдвяних канікул на другому році вищої школи Доді прийшла на навчання ошатною. Замість старої чорної спідниці в неї була журавлинова, яка доходила до колін, а не до середини гомілок. Замість потріпаних гольфів були нейлонові панчохи, які їй личили, бо вона нарешті зголила розкішний килимок чорного волосся на ногах. Старезна блуза поступилася місцем м’якому вовняному светрові. Вона навіть хімію зробила. Доді просто перевтілилась і, судячи з виразу її обличчя, знала про це. Я без жодної тями, заощадила вона на цей одяг, чи батьки подарували його їй на Різдво, а чи вона цілу вічність канючила і нарешті випросила. Не має значення, бо сам лише одяг нічого не міняв. Того дня дражнилися гірше, ніж будь-коли. Школярки не збиралися випускати її з ящика, в який посадовили, — її карали за спробу вирватись. У мене було кілька спільних з нею уроків, я мав змогу спостерігати занепад Доді на власні очі. Я бачив, як зблякла її усмішка, як світло в очах спершу потьмяніло, відтак згасло. До кінця дня вона стала такою, як була до різдвяних канікул: глинолицою веснянкуватою примарою, що квапливо ходить коридорами, опустивши очі та притиснувши книжки до грудей.

Вона вдягла нові спідницю і светр на наступний день. І на наступний. І на наступний. Наприкінці навчального року вона все ще була в них, хоча тоді для вовни було надто спекотно, й у неї весь час виступали намистинки поту на скронях і верхній губі. Домашню хімічну завивку їй більше не робили, а новий одяг став матовим, згорьованим. Проте кепкування зійшло на передріздвяний рівень, а приниження взагалі припинилося. Хтось намагався перелізти огорожу, і треба було цього не допустити, от і все. Щойно втечі запобігли й усіх в’язнів перелічили, життя змогло повернутися до норми.