Читати книгу - "Забути неможливо зберегти"

Зрозуміло, для його років така ганьба нестерпна, тому тато із сином подалися в кіно, потім зайшли в кафе поїсти морозива, а далі до вечора гуляли Києвом. Усе пройшло чудово… от тільки наприкінці мала місце невеличка халепа. Вже щасливий Віталька дременув у свою кімнату, вже Олег у традиційній прохолодній манері розпрощався з колишньою дружиною й готувався повернутися до себе. Як раптом немовби невидимий дідько штовхнув його під ребра, змусивши запитати:

– Послухай-но, Оксано… От якби для повного щастя нашого Вітальки тобі потрібно було забезпечити його грошима – змогла б ти заради цього, приміром, продати в рабство чужу дитину? Або там не в рабство, а, скажімо, на органи чорним трансплантологам… Змогла б чи ні?!

Приблизно з півхвилини колишня дружина лише мовчки кліпала густо нафарбованими віями, намагаючись усвідомити суть запитання. Потім вимовила тремтячим голосом:

– Ти що, у своїй гордій самотності зовсім з глузду з’їхав, дурню?…

– Добре, не звертай уваги, це я здуру бовкнув, не подумавши, – зітхнув Олег і швидко ступив за поріг, діставши у спину суворий докір:

– Ти ніколи не думаєш, перш ніж язиком бовкати!

«Зате ти у нас завжди найрозумнішою була», – зі злістю подумав він, заходячи в ліфт. Потім вилаяв самого себе за необдуманий вчинок. Справді, знайшов з ким обговорювати животрепетні робочі теми – із Ксюшею, з колишньою своєю!.. З розмальованою жіночкою, яка тільки-но примчала з побачення, несучи на собі запах іншого чоловіка. Ймовірно, Олег підсвідомо продовжував ревнувати її, хоч вони давно вже розсталися. Дурна ситуація! Причому в дурнях виявився він, що знову ж украй прикро.

Понеділок минув легко: у найважчий день тижня цілком природно було загрузнути по вуха в редакційні справи. Вівторок сплив у тих же турботах. Зате в середу все раптом стало валитися з рук! Ледь стало терпіння доробити поточні справи й не піти завчасно. Удома з’ясувалося, що телевізійна антена налаштована кепсько: Олег подовгу не дивився «зомбоящик», воліючи відводити душу на старих фільмах, знайдених в Інтернеті. Втім, до початку вечірнього випуску «Магнолії ТВ» він встиг і телевізор налаштувати, і залишений зранку в мийці брудний посуд віддраїти, і вечерю приготувати. І тут його вхопило розчарування: у найкращій, найбільшій кримінальній хроніці України про вбивство вербувальниці нелегальних повій не повідомлялося абсолютно нічого!!!

А-ні-чо-гі-сінь-ко!..

Довелося телефонувати Арамісу й обурюватися досить негарною спробою «мушкетерів» обдурити найпрогресивнішого журналіста столиці.

– Не гарячкуйте, шановний власкор шановного «Кур’єрського експреса». Вас же попереджали: АБО в середу, АБО в четвер. Як не сьогодні, то завтра, – відповів стільниковий телефон голосом генія технічних наук. Довелося вичікувати ще добу.

Отут і сталося саме воно, причому точно за розкладом – тобто у четвер. Приблизно в середині вечірнього випуску «Магнолії ТВ» благовидний ведучий байдужим тоном повідомив про літню жінку, раннім ранком знайдену неподалік Пущі-Водицинського цвинтаря мертвою зі слідами ножового поранення в області передсердя.

– Оскільки слідів крові на землі не виявлено, стає очевидним, що тіло привезли сюди з якогось іншого місця, де й було скоєно злочин, – прокоментував міліцейський капітан, з’явившися в кадрі. – Зате із упевненістю можна стверджувати, що вбивство затівалося не з метою пограбування, оскільки на тілі залишилися прикраси.

Пішов відеоряд, і телекамера продемонструвала великим планом праву руку вбитої: на вказівному пальці був золотий перстень з доволі значним стразом. Олег здригнувся.

– Насамперед необхідно уточнити, звідки саме привезли труп: із самої Пущі-Водиці чи з прилеглих Горенки або Гостомеля, – повідомив за кадром голос ведучого, однак слухати його далі не мало сенсу. Отак воно буває: тиць ножичком в область передсердя – і немає тебе!..

Квакнув мобільник. Олег знову здригнувся, але стільниковий телефон схопив швидко, оскільки з величезною ймовірністю дзвонити йому зараз могла тільки одна людина…

– Ну що, пане власкор, всі особливі прикмети жертви встигли розглянути? – запитав Араміс.

– Хто це її так?! – гаркнув Олег.

– Тихіше, тихіше, не шуміть, – осадив журналіста «мушкетер». – Якщо хочете дістати відповіді на все, що вас цікавить, і помилуватися другою частиною мерлезонського[25] балету, приїдьте завтра до мене о вісімнадцятій нуль-нуль. Адресу вже знаєте, на дверях парадного є домофон, зустрічати вас не потрібно. Сподіваюся, тепер-то вас не пошлють виконувати термінове редакційне завдання в метрополітені?

– Скажіть лише одне: хто це зробив? – наполягав на своєму Олег. Однак Араміс кинув коротке:

– Завтра довідаєтеся.

І в трубці запищали короткі гудки. Чекати до завтра, знову чекати!!! Втім, іншого виходу однаково не залишалося. Довелося лягати спати, так і не одержавши відповіді. Але сон ніяк не приходив. Журналіст довго крутився з боку на бік, оскільки в голову лізли всілякі думки про вбиту мадам вербувальницю, про її чарівне дівчисько, про ймовірного вбивцю… Тільки тепер він остаточно зрозумів, у яку кепську історію вляпався: це тобі, дружок, не улюблені фільми з Інтернету, де фальшива кров, комбіновані зйомки і спецефекти – тут втрачають життя по-справжньому, а не за сценарієм і не за режисерським задумом!

П’ятниця пролетіла непомітно. Напередодні вихідних (та ще з огляду на гарячі червневі деньки) вся редакція «Кур’єрського експреса» прагнула розбігтися якнайскоріше. Сьогодні Олег не став затримуватися – навпаки пішов раніше: саме настала вечірня година пік, хтозна, які пробки чекали на нього по дорозі на місце бажаної зустрічі?…

Справді,