Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

випадку навряд чи слід вважати за об'єктивні, ми можемо у своїх висновках спиратися хіба що на поверховий аналіз фотографії з шлюбної подорожі, де вони зняті під час прогулянки над Люцернським озером, і висновки ті будуть негативні: не схоже, щоб між ними панувала цілковита гармонія, коли йдеться про еротику чи взагалі про секс. Мабуть, таки ні. Вже на цій ранній фотографії добре видно те, що численні пізніші знімки тільки підтверджують: Лені більше схожа на батька, а Генріх на матір; що ж до їжі (нехіть до присмак і любов до булочок), то Лені більше вдалася в матір, а вже свої поетичні й музичні уподобання напевне успадкувала від матері. На гіпотетичне питання, які діти могли б народитися від шлюбу Марії з Груйтеном, тут легше відповісти негативно, ніж позитивно: безперечно не такі, щоб черниці і єзуїти з пергаментною шкірою ще й через десятиріччя зразу могли їх пригадати.

Хоч би які непорозуміння виникали між Груйтенами, близькі їм люди, ті, що найкраще знали їхнє родинне життя, навіть ревнива ван Дорн, засвідчують: він ніколи не був неввічливий, нешляхетний чи бодай нечемний, а що вона його «обожнювала», здається, вже доведено.

Стара Швайгерт, у дівоцтві Баркель, яка нітрохи не скидається на шанувальницю Їтса або Честертона, щиро призналася, що вона «не дуже прагнула товариства» своїх зятя й сестри після їхнього весілля: їй було б куди приємніше, якби сестра одружилася з поетом, художником, скульптором або принаймні архітектором. Вона не сказала просто, що Груйтен був для неї надто вульгарний, а вжила делікатніше означення: «не досить вишуканий». Коли авт. спитав її про Лені, вона обмежилася тільки двома коротенькими словами: «Ну знаєте», і хоч як він домагався ширшої інформації, далі від цього «ну знаєте» не пішла. Зате Генріха вона зразу почала вихваляти як нащадка Баркелів; навіть те, що Генріх, «властиво, мав на своєму сумлінні» її сина Ергарда, бо «той сам ніколи б такого не зробив», не могло пригасити її симпатії до Генріха; вона вважала його за «людину крайнощів, але здібну, майже геніальну». В авт. склалося суперечливе враження, що вона не дуже оплакує ранню смерть свого сина, воліє вдаватися до таких слів, як «великі фатальні часи», не побоялася навіть, коли зайшла мова про її сина й про Генріха, кинути фразу, що потребує багатьох застережень та історичних корективів. Вона сказала буквально ось що: «Вони обидва мали такий вигляд, наче загинули під Лангемарком[13]». Якщо взяти до уваги всю проблематику Лангемарка, проблематику легенди про Лангемарк, різницю між 1914 і 1940 роками і щез чотири десятки складних невідповідностей, які тут немає потреби пояснювати, то, мабуть, стане зрозуміло, що авт. попрощався з пані Швайгерт ввічливо, але холодно, хоч і не остаточно; а коли він згодом довідався від свідка Гойзера, що чоловік пані Швайгерт, який досі лишався для нього загадкою, був тяжко поранений під Лангемарком, «просто геть пошматований» (Гойзер), що він 1919 року одружився з Іреною Барк ель, яка на громадських засадах працювала сестрою-жалібницею в госпіталі й доглядала його, що від того шлюбу народився син Ергард, але сам пан Швайгерт, «докінчений морфініст, такий схудлий, що насилу знаходив на собі ще якесь місце, куди можна було б загнати шприц» (Гойзер), 1923 року помер двадцятисемирічним невдахою з означенням «студент» у графі, де вписують фах,— то авт. подумалося, що ця поважна, церемонна пані Швайгерт у душі воліла б, аби її чоловіка краще були вбили під Лангемарком.

На прожиток собі пані Швайгерт заробляла тим, що перепродувала земельні ділянки.

Від 1933 року справи Груйтена пішли вгору, спершу повільно, з 1935 року жвавіше, а з 1937 — неймовірно швидко; за свідченням його колишніх співробітників і деяких експертів, він заробляв на «валу Зігфріда» «скажені гроші», але, як запевняє Гойзер, ще з 1935 року «за добру платню купував собі найкращих фахівців з будівництва укріплень та бункерів», задовго перед тим як міг їх «кудись приткнути». «Ми весь час мали такі кредити, що мені й досі голова йде обертом, як згадаю про них». Груйтен просто робив ставку на те, що він називав «комплексом Мажіно» всіх державних діячів: «Навіть коли міф про Мажіно давно розвіявся, він діє далі (цитата з Груйтена за Гойзером) і завжди діятиме, тільки росіяни не мають цього комплексу, в них надто довгі кордони, щоб побудувати такий вал,— чи на своє щастя, чи на лихо, ми ще побачимо. Принаймні Гітлер має його, і хай він хоч як пропагує і здійснює на практиці маневрену війну, в нього цей комплекс бункерів і укріплень і, ось побачиш» (початок 1940 року, сказано напередодні загарбання Франції і Данії).

У кожному разі, вже 1938 року фірма Груйтена розрослася в шість разів проти 1936 року, коли вона, в свою чергу, була в шість разів більша порівняно з 1932 роком; 1940 вона вдвічі розширилась проти 1938, а «на 1943 рік (Гойзер) уже годі було визначити якісь пропорції».

Одну рису старшого Груйтена підтверджують усі свідки, хоч і визначають її різними словами: одні звуть його «мужнім», інші «безстрашним», а невеличка меншість, двоє чи троє, запевняє, що в нього «була манія величності». Спеціалісти ще й тепер засвідчують, що Груйтен завчасу наймав і переманював до себе найкращих фахівців з будівництва бункерів, а згодом сміливо використовував французьких інженерів і техніків, які перед тим будували «лінію Мажіно», і що він (свідок — один колишній високопоставлений службовець військового міністерства, якого ми теж не можемо назвати) «точно знав: безглуздо ощадити на платні в часи інфляції». Груйтен платив добре.

Йому на той час ішов сорок другий рік. Костюми, пошиті на замовлення з «доброї, але не кричуще дорогої тканини» (Лотта Гойзер) зробили з «показного чоловіка показного пана»; він нітрохи не соромився свого швидко набутого багатства, навіть казав одному своєму співробітникові