Читати книгу - "Імперіум"

Французи в аутизмі власної елегантності були блискучими снобами, та оскільки їхня культура визначалася мовою, «франкофонністю», а не так, як у Німеччині, міфічним гомоном кровної спорідненості, вони здавалися більш гетерогенними, ніж німці, котрі не розрізняли напівтони, нюанси чи відтінки.

Енґельгардт не зробив їм приємності й не харчувався в салоні, натомість, уже як стемніло, з’їв кілька кокосів зі свого мішка. Після цього він простягся в кутку на палубі, подивився на широкі чорно-зелені, залиті місячним сяйвом морські води і за кілька годин монотонного вдивляння в них поринув у сни, які останнім часом ставали в нього щораз більш загрозливими та потойбічними.

І він не чув виспівувань пасажирів, які аж до глибокої ночі, майже доти, як почав сіріти новий день, розкочували над Тихим океаном переобтяжену шампанським луну пісень; під святковими вогнями «Жерара де Нерваля» пиячили ще невтомніше, ніж на «Принці Вальдемарі». Але в тілі Енґельгардта пінився лиш молочно-м’який сяйливий мед, рідкий опал, вичавлений з cocos nucifera. І хоч він уже давно вирішив більше не піддаватися високим чарам алкоголю, від збудження, спричиненого кокосовим молоком, йому вві сні ввижалося, наче його кров поступово змінилася на кокосове молоко, і в цьому стані він відчув, наче по його венах струмує вже не червона і тваринна тілесна волога життя, а досконалий рослинний сік його ідеального плоду, з допомогою якого він у певний момент здійснить своє еволюційне перетворення. Не можна говорити з певністю про те, що його дієта чи дедалі глибша самотність стали причиною повільного наближення душевного розладу, однак споживання виключно кокосових горіхів підштовхнуло розвиток уже наявної дратівливості характеру, неспокою в обставинах, що мучили його визначеністю і неможливістю їх змінити.

Поки Енґельгардт плив на схід французьким пароплавом, у Гербертових Висотах після нетривалого обговорення вирішили, що столицю Німецької Нової Гвінеї потрібно змінити та перенести на двадцять кілометрів по узбережжю, але в тій же бухті Бланше, якнайближче до вулкана, в містечко під назвою Рабаул. Входу в бухту рано чи пізно загрожувало обміління, там, мабуть, була глибинна течія, яка щодня наносила тонни мулу. В кожному разі, Гербертові Висоти мали припинити своє існування з дня на день. Було видано наказ про перенесення через джунглі до нового місця всіх будинків, ретельно розібраних на дошки (укладені в штабелі) та ящики цвяхів, із долученими до них детальними схемами для подальшого відновлення. Схожа на мурашину метушню процедура, якою добросовісно диригував заступник Галя, розгорнулася між старою та новою столицею, діловите прибуття-відбуття, під час якого два носії-аборигени загинули від падіння дерев, а ще одного, котрому особливо не пощастило, вкусила за босу ногу отруйна гадюка, бо він не схотів випустити з рук старовинну меблю, яку ніс через джунглі до Рабаула. Німецьких дам доправили єдиним наявним авто. Усе спорудили наново з великою старанністю і поспіхом — так, як і в Гербертових Висотах: обидва готелі, резиденцію губернатора, факторії, причали; навіть розкішна нова дерев’яна кірха виглядала саме так (аж до портрета кайзера Вільгельма Другого, помилково оберненого обличчям до стіни), як на старому місці, повторно зведена і поспіхом освячена місцевим пастором. Навіть віллу Ґунантамбу королеви Емми перемістили в Рабаул, і спершу майже всі не могли звикнути, що за чайнатауном потрібно повертати ліворуч, а не праворуч, також бракувало дерев, які росли на звичних місцях, — так, на кожному кроці все призводило до дезорієнтації.

Дорогою Енґельгардт ледь не зіткнувся з Крістіаном Слюттером, із яким колись у готелі «Князь Бісмарк» у Гербертових Висотах йому випало грати в шахи. У той час як «Жерар де Нерваль» пристав у Порт-Віла, а Енґельгардт пересів на британський поштовий пароплав до островів Фіджі, Слюттер, хоча загалом йому таке не було притаманно (чи, може, саме з цієї причини), бився перед якоюсь забігайлівкою з американським баптистом, котрий грубо штовхнув тубільця, що стояв у нього на дорозі. Християнин був під два метри зростом, одягнений у темний геть заляпаний одяг, із кулаками, як два велетенські парові молоти: Слюттер отримав помордаса спочатку зліва, потім справа, оглушений, повільно опустився на землю; власне, не було про що й говорити, просто бійка, які трапляються в кожному портовому містечку, але проповідник у нападі несамовитої люті витяг із чобота стилет, щоб штрикнути в живіт німця, котрий стогнучи лежав на землі. Аж тут янкі огріло за правим вухом залізною палицею, яку тубілець, котрого хотів захистити Слюттер, намацав долі та щосили жбурнув у бійку. Слюттер уникнув гармидеру і ґвалту, відповз за будівлю й перечекав, поки прийшли і пішли геть місцеві жандарми, скрутивши аборигена-злочинця. Слюттер прихопив із собою беззаперечний доказ смертельного удару, шмат заліза із закривавленим пасмом із голови проповідника, ліг на нього і, цілковито виснажений, заснув — там залишимо його й ми, поки він не нагодиться знову.

Містечко Сува на Фіджі на перший погляд нагадувало Гербертові Висоти (набагато більше Рабаул, його нову копію), але було населене аферистами, пияками, піратами, священиками-методистами, волоцюгами та іншими креатурами, котрі з усіх островів Тихого океану обрали саме невеличку британську колонію Фіджі, щоб із бозна-яких причин саме там творити свої чорні справи.

На безіменному сусідньому острівці тим часом оселився їдець світла та прибічник пранаями Еріх Міттенцвай із берлінського Далему, він уже багато місяців приймав у себе пілігримів і послідовників, тому, коли там опинився Енґельгардт, йому здалося, наче він дивиться на божевільний образ своєї майбутньої колонії коковорів. Його ласкаво запросили до господи, помилково припустивши, що йдеться про ще одного прибулого адепта учення Міттенцвая, запропонували місце для сну в одній із дюжин споруджених із рослинного волокна хижок на березі маленької бухти. Усе справляло враження чіткої німецької організованості, Енґельгардт із подивом спостерігав, як якийсь юнак задумливо підмітає пляж.

Не надто вбогий тілом Міттенцвай з'явився на пляжі десь після полудня, усівся на подібній до трону бамбуковій конструкції, роздягся, залишивши на тілі лише клаптик тканини, щоби прикрити сором, став усіляко вигинатися (це здалося Енґельгардтові вільно зімпровізованими вправами з йоги) і, наче витягнутий з води короп, почав дихати ротом, щоб впустити в організм сонячне світло. Невеликий натовп пілігримів, сівши коло його ніг, виявляв подив, падав долілиць, залишаючи Міттенцвая байдужим, і намагався пити сонячне світло. Енґельгардт, відчувши, як у ньому піднімається хвиля необґрунтованої люті, після кількох вправ (Міттенцвай