Читати книгу - "Імперіум"

спекотний. Ми бачимо двох оголених чоловіків, які простують берегом. Енґельгардт помічає, як Аукенс, перепрошуємо шановну публіку, очима обмацує його. Він не намагається приховати погляд, спрямований на пах Енґельгардта. Коли Енґельгардт трохи виходить уперед, то відчуває погляд і на своїх сідницях. Він почувається як під спостереженням, зґвалтованим і редукованим до самого лише члена. Відтоді Енґельгардт під час прогулянок знову покриває стегна, Аукенс ходить голий, спілкування сходить нанівець, про Теннісона й не згадують.

Ми бачимо юного Макелі, котрий прямує островом, думаючи про те, як упіймати розкішного птаха із зеленим пір’ям у подарунок Енґельгардту, бо його господар, відчуває він, незважаючи на візитера з Німеччини, здається таким самотнім. У небі й на пальмах Макелі вишукує бажану пташку, а коли виходить із заростей, його рвучко хапає неймовірно сильний веснянкуватий гельґоландець, великим і вказівним пальцями обмазує лубрикантом (для цього він прихопив пляшку кабаконської кокосової олії) голівку свого ерегованого члена і в затінку пальм ґвалтує хлопчика, який кричить від болю, наче поранений звір. Перелякані птахи злітають у небо, кружляють і не можуть угамуватися.

Ми знову побачимо Аукенса вже мертвим, голим, пузом догори, на землі, з розтрощеним черепом, із якого витікають мізки. Мухи рояться навколо лискучої і ще вологої рани на його потилиці—здається, вона трохи пульсує, начебто в ній ще не згасли рештки життя, яке тримається за це місце. Макелі тут немає, Енґельгардт снує поруч, наче тінь. Проти вечора періщить дощ і змиває сліди крові.

Чи сам Енґельгардт розтрощив кокосовий горіх об голову антисеміта, а чи голову Аукенса розбило дозрілим плодом у тих самих пальмових заростях, де він учинив наругу над юним Макелі, чи, може, рука хлопця-тубільця підняла камінь для захисту — все це розчиняється в мареві оповідної невизначеності. Упевнено можна говорити лише про те, що гельґоландець від удару твердим округлим предметом відправився із цього світу до своєї Ultima Thule, з осяяного сонцем берега з пальмами — у холодну сутінь льодового царства. А оскільки Аукенса, який не пробув у землях протекторату й шести тижнів, поховали швидко та без особливих церемоній, без туги та оплакувань на німецькому кладовищі в Гербертових Висотах, з пам'яті швидко стерлася та обставина, що наш друг Енґельгардт, імовірно, міг скоїти вбивство. У колоніях уже траплялися такі смертельні випадки; у реєстрі Нової Померанії зберігся лише скупий запис, а поліцейське розслідування припинили, бо заступник губернатора вирішив, що на голову Аукенса впав кокосовий горіх із пальми, а отже, це був нещасний випадок, а тому на Кабакон не відсилали представника влади для з'ясування обставин.

А навіть якби хтось і прибув зі столиці, то єдиний, кого можна було б допитати, — це Макелі, юнак, чию честь було врятовано через смерть Аукенса, він єдиний свідок у справі, — проте від нього годі було щось дізнатися. Любов хлопчика до свого пана Авґуста Енґельгардта після цього розрослася безмірно, а щовечірні читання вголос, перервані через недовгий візит того содоміта, нарешті знову відновилися. Адже цікавих книжок не бракувало — після Діккенса на черзі були вельми бадьорі історії Гофмана.

VIII

До того, як усе, так би мовити, зійшло нанівець, Енгельгардт тільки один раз покидав архіпелаг Бісмарка. Він дійшов до думки більше не сплачувати свої борги, бо треба ж було колись почати ухилятися від складної шкідливої капіталістичної системи. Один друг із Гайдельберґа, який тягнув більш ніж похмуре життя збіднілого приват-доцента, написав йому, що зовсім поряд із Енґельгардтом проживає один молодий німець, котрому — принаймні в духовному сенсі — вдалося втілити у реальність аналогічний спосіб думок; він, так само проживаючи на острові в Тихому океані, наслідує анорексію мірабіліс за прикладом блаженної Колумби з Рієті й нічого, взагалі нічого не вживає з їжі, лиш золоте сонячне світло. Вказана особа мешкає на островах Фіджі, туди ж, мабуть, як палицею кинути, тому Енґельгардт міг би спробувати зробити йому візит.

Ну, так, подумав Енґельгардт, відклав листа і розгорнув трохи застарілий, але поза тим цілком придатний для користування атлас: острови Фіджі були так само віддалені від протекторату, як Австралія, але не в південному напрямку, а у східному, дістатися туди було цілком можливо через Нові Гебриди. Він прокреслив нігтем лінію по монотонно зафарбованій синім поверхні Тихого океану і, поринувши в думки, почав посмоктувати великий палець правої руки. Цю дурість із нього вибили в дитинстві, але він знову відкрив для себе використання цього herkos odonton як одному йому відомої медитації. Поринувши в порожнечу власного Я, він завдяки посмоктуванню пальця міг майже повністю відмежуватися від зовнішнього світу, зануритися в себе так глибоко, що будь-які подразники лишалися на берегах його свідомості, як ненажерлива міль, зупинена дрібною протимоскітною сіткою.

І тому він обмотав стегна, наповнив мішок кокосовими горіхами і вирушив до Гербертових Висот, де спитав про французький поштовий пароплав, що тримав курс на Порт-Віла, а той випадково — начебто це частина космічного задуму — мав прибути в Нову Померанію (пароплави компанії «Месажері Марітім» курсували цим напрямком двічі на рік). Енґельгардт позичив у прихильного до нього службовця поштового бюро на найдешевший квиток і наступного дня босоніж зійшов на борт «Жерара де Нерваля», розстелив свою циновку з кокосового полотна на задній палубі, як аборигени, котрі пониклі й майже невидимі подорожували на великих пароплавах білих людей. Намір прослизнути на пароплав «Жерар де Нерваль» потай, щоб не торкатися брудних грошей, він швидко відкинув.

Кільком французам, які не зовсім його ігнорували, він здавався кимось на кшталт художника-примітивіста, такою собі німецькою версією їхнього Ґоґена, ergo абсолютним посміховиськом, але це — тут стало зрозуміло, що галльська petit bourgeois схильна демонструвати більшу толерантність, аніж її похмуро-тевтонський сусід з-поза іншого боку Райну — мало цілковите право на існування, нехай навіть лише для того, щоб підтвердити правоту закоснілих бюргерів (тобто свою власну). Француз per se інстинктивно відчуває такі фігури, які стоять на помежів’ї суспільства. Якщо він побоюється новацій, які оперують жестами виваженої культури, а разом із тим — ступенем застарілості власної посередності, то не обов’язково сприймає їх вороже, а радше очікує з радісним зацікавленням.