Читати книгу - "Імперіум"

Так ось, уже більш ніж півроку факір Міттенцвай споживає лише есенцію світла, ні води, ні їжі, адже так і водилося в Європі в Середньовіччі, а Міттенцвай тут, на островах Фіджі, заселених переважно прибулими сюди з Північної Індії найманими робітниками, лише вдосконалив такий устрій за допомогою індійської філософії. Фактично йдеться про те, щоб накопичувати всередині себе прану, ту субстанцію, що оточує нас в ефірі, й перетворювати її на поживні речовини. Звичайно, це вимагає великої концентрації та сили духу, це не кожному дається легко, бо потрібно за допомогою певних роками практикованих технік медитації занурюватися у своєрідний транс, щоб світовий дух, осідлавши світло, почав просочувати тіло. І — так, щоб виразити пошану майстрові, йому приносять подарунки у вигляді грошей, годинників та прикрас, він відкрито тримає їх у власній хижі, аби щомиті перед очима поставало свідчення минущості світу і нікчемності його мізерій.

Енґельгардт почув достатньо, таку маячню він не міг довго витримувати. Він підвівся, пішов берегом на узвишшя, де стояла хижа Міттенцвая, не постукавши чи якось інакше не заявивши про свій прихід, відсунув плетену завісу і зробив крок у святилище далемського факіра. Міттенцвай і темношкірий старий індус, які сиділи біля столика, злякано, наче заскочені діти, почали швиргати в куток миски з рисом, фруктами, курячими стегенцями, а потім заклякли. Міттенцвай у відчаї закрив обличчя долонями, індус випростався, витер долонею рота, і в цей момент Енґельгардт упізнав у ньому Ґовіндараджана — ось зараз перед ним стояв той облудний таміл, котрий кілька років тому на острові Цейлон заманив його в темну діру, а на завершення ще й украв усі його гроші.

Під час цієї миті впізнавання Міттенцвай бухнув на коліна зі зверненими до німця благаннями не викривати його, бо вся ж ситуація здаватиметься жахливішою, аніж є насправді, звісно, плани ошуканства можна викрити, однак нікого ж не примушували приносити коштовні подарунки, просто так сталося одного ранку, а потім адепти, які прибували сюди, приносили дедалі більше презентів, і повернути їх стало вже неможливо. І поки Міттенцвай кинувся до скрині й тицяв Енґельгардту повні пригорщі різноманітних прикрас та коштовних годинників, Ґовіндараджан запитав, що це за дивні плями на ногах в Енґельгардта.

Щосили ігноруючи потворне й самовдоволене обличчя Ґовіндараджана та настільки безсоромні преціозні підношення, Енґельгардт поцікавився у Міттенцвая, чи вдихання прани є лише облудою, а чи справді можна не вживати нічого, крім світла (хоч розкидані по всій підлозі страви свідчили радше про протилежне). Берлінський факір, котрий, щиро кажучи, мерзотником не був, ледь чутно відповів, що спробував на собі піст протягом двадцяти чотирьох годин, за які дуже швидко дійшов до межі можливостей власного тіла. Найгірше мучила спрага — після цього він уже точно знав, що жодна людина не зможе місяцями споживати лише дари сонця.

Ах, повна нісенітниця, саме це він і робить, сказав Енґельгардт із відчуттям отриманої сатисфакції, вживає лише сонячні плоди вже протягом багатьох років, а свою біжутерію нехай тримають при собі, він не розкаже нічого, бо надто вони жалюгідні, таміл і Міттенцвай, але собі він знає, що має зануритися у вчення цілковитої чистоти й оточити себе такими ж адептами-однодумцями, бути з ними на рівних — це каже він, хто страждає від усамітнення на острові, й хоча йому так прагнеться мати однодумця, такого ж утопіста, та коли він бачить, яку пародію товариша обрав собі Міттенцвай, то воліє пристати на усамітнення в розкошах загубленості замість дому облуди, як тут, на Фіджі. Тьху на вас, ад’ю, сказав він і вийшов, не удостоївши убогого мерзотника Ґовіндараджана й побіжним поглядом. Було б неприйнятно зажадати від нього повернення вкраденої готівки, адже Енґельгардт вирішив більше не торкатися грошей, хоча вони точно не завадили б йому для відшкодування тієї гори боргів, які накопичилися в нього у протектораті.

Ґовіндараджан, який витратив усі гроші ще багато років тому, гиготав, як злостивий цап, достеменно розпізнавши природу плям на Енґельгардтових ногах. Спершу він зневажливо махнув рукою, а потім прошепотів Міттенцваю, що через цього типа взагалі не варто перейматися, він і так на півдорозі до потойбічного царства, ну а їхня смуга удачі ще не скінчилася, після чого розпочав прибирати в хижці, кинув курячі кістки й рис у згарище, а потім усе присипав зверху піском і попелом, увесь час глузливо шкірячись у відповідь на власні думки.

Іще частіше посмоктуючи великого пальця, ніж зазвичай, Енґельгардт вирушив назад, цього разу зайцем, на німецькому крейсері імператорського флоту, рейдері «Корморан», який завантажився в гавані Суви вугіллям та прісною водою. Він заліг в одному з накритих парусиною рятувальних човнів, прихопивши із собою кілька кокосів, щоб рятуватися від спраги і голоду. Від рідини він позбавлявся, збираючи сечу в порожні шкаралупи, а вночі виплескував її з-під парусинового покрову в океанські простори. Звичайно, нічого страшного з ним би не сталося, навіть якби його знайшли, врешті-решт, це був німецький корабель, але ж траплялося в той час і таке, що багатонаціональні екіпажі кораблів не надто делікатно обходилися з такими пасажирами — байдуже, французів, росіян чи японців, не довго думаючи, викидали за борт, наче то було якесь дике вісімнадцяте століття, а не наше виважене двадцяте. Енґельгардт думав про тих бідолах, котрі, тримаючись на хвилях, дивилися услід суднам без найменшої надії врятуватися, а перед очима в них уже маячила смерть від спраги і знесилення посеред незмірних тисяч кілометрів жорстокого океану; від цих думок Енґельгардта стрясав жах, і він смоктав палець іще сильніше.

За два тижні цілковито монотонної сліпучо-сонячної подорожі «Корморан» кинув якір у бухті Бланше, а Енґельгардт, задоволений такою вдалою безкоштовною екскурсією, залишив свою надійну схованку. Разом із натовпом він спустився по трапу та раптом відчув неймовірний жах, коли помітив, що опинився взагалі в незнайомих йому Гербертових Висотах, що будинки, пальми й алеї здаються пересунутими в незрозумілому порядку і збивають його з пантелику. Він настільки втратив просторову орієнтацію, що йому здавалося, наче він непритомніє, а якась гігантська сила втягує його в малесенький отвір, де він розпадається на атоми.