Читати книгу - "Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?"

відмова від етики релігійного братерства й колективного спасіння. Та частина населення, яка зараховує себе до “золотого мільярда”, дедалі відчутніше почувається у фортеці, оточеній натовпом голодних і обурених бідних людей. Утопія “золотого мільярда”, яку в принципі неможливо реалізувати, водночас породжує агресивність, спочатку в ідеології та культурі, а потім у політичній і військовій сферах. Уже помітні ознаки консолідації нової, глобальної нацистської ідеології, що може спричинити руйнівні дії. Сприймати чи не сприймати саму ідею “золотого мільярда”, ідею безумовно антихристиянську, а також антиісламську і антибуддійську, — це справа морального й релігійного вибору. Проте на хвилі неоліберальної та євроцентристської ідеології в Україні частина політичної “еліти” потрапила в тенета цієї ідеї і є її радикальним пропагандистом. Ця частина впливає і на українську правлячу верхівку. Бо чим іще можна пояснити прагнення більшості можновладців увійти до таємних товариств, наприклад. Ордену Святого Станіслава; членами його стали високі посадові особи, зокрема й керівник гуманітарної політики України.

Проте є чимало ознак того, що та частина світової еліти, яка визначає економічну й військову політику і забезпечує контроль ЗМІ, не вважає слов’янські народи такими, що мають шанс потрапити на корабель “золотого мільярда”.

3.3. Концептуальна влада

Соціально-економічні процеси завжди управляються з єдиного центру, який реалізує ту чи іншу концепцію. Концептуальна влада має розпізнати фактори, що впливають на суспільство і формування векторів управління. Вона — найвища з усіх видів можливої влади. Концептуальна влада незрима для невтаємничених; більшість людей взагалі вважають, що такої влади зовсім не існує. Проте вона завжди є в кожному суспільстві. Стороння концептуальна влада — зброя агресії в державі, що придушує вітчизняну концептуальну владу. А якщо є влада таємна? Вона завжди виявляється і втілюється як домінуюча ідеологія, нав’язувана окремими партіями, засобами масової інформації, художньою літературою й іншими видами мистецтва. Вона реалізується через прийняття в державі відповідних законів — зокрема тих, що формують систему управління економікою. Якщо керівництво державою та її інтелектуальна еліта не уявляють, що таке концептуальна влада чи роблять вигляд, ніби не розуміють, що відбувається, — вони мимоволі керуються чужоземною концептуальною владою. І хто відтак вона, якщо не “п’ята колона” чи бодай зібрання “агентів впливу” в цій державі. Хіба, погодьтесь, вона не виконує функції “колоніальної адміністрації”?

Концептуальна влада має чітко визначену ідеологію. Тому стаття 15 Конституції України, де сказано, що “жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова”, в українській державі не виконується.

Суб’єктивна мета концептуальної влади — реалізація двох полярних суспільних систем і відповідних їм систем управління соціально-економічними процесами.

Систему управління, яка дотримується своєрідного принципу еквівалентності під час обміну виробленими людьми засобами життя (їжа, одяг тощо), умовно можна назвати справедливою системою, а державу чи общину, яка живе за цим принципом, — суспільством соціальної справедливості.

Інша за метою концепція управління ґрунтується на порушенні принципу “еквівалентності”. Таку концепцію життєустрою та відповідну їй систему управління можна назвати системою егоїзму чи системою лихварства. Відомо, що 45 % сукупного доходу населення планети— у руках 358 лихварських банківських сімейних кланів, які утворюють Фінансовий Інтернаціонал. Страхітлива диспропорція доходів у світі продовжує набирати темпи. За даними ООН (Доповідь ООН “Показники світового розвитку в 2000 році”, квітень 2000 р.), на 57 % населення світу припадає лише 6 % світового доходу (близько 30 доларів щомісяця на людину). Це свідчить про те, що лихварська система життєустрою домінує на планеті.

Система лихварства набула форми наддержавної корпоративної фінансово-кредитної системи — своєрідної “ракової пухлини” планети. А диспропорція прибутків — справжня причина глобальної кризи цивілізації. Система лихварства визначається політекономічною парадигмою, що має назву неолібералізм і є ідеологією концептуального управління країнами “третього світу”, зокрема й Україною. Неолібералізм було розроблено як ідеологію неоколоніалізму, яка понад півстоліття панує на планеті, захоплюючи дедалі більше території й населення.

3.4. Неоколоніалізм

Прагнення Заходу панувати над світом зумовлено об’єктивними законами соціального буття. І він робить усе для того, аби встановити новий світовий порядок, який би відповідав його інтересам.

Під час “холодної війни” західною цивілізацією розроблено стратегію нового світового порядку — стратегію реалізації концепції “золотого мільярда”. Її суть полягає в нав’язуванні незахідним країнам соціального устрою, економіки, ідеології, політичної системи та способу життя, подібних до тих, що існують у західних країнах. Концептуально це скидається на гуманну, безкорисливу й визвольну місію Заходу, який при цьому зображується як осередок усіх можливих доброчинностей. І який ніби звертається до інших, незахідних народів: “Ми вільні, багаті й щасливі, хочемо допомогти і вам стати такими ж вільними, багатими й щасливими, як ми. Але для цього ви повинні виконувати всі наші поради”.

Та все це на словах. Насправді Захід має намір довести намічені “жертви” до такого стану, щоб вони втратили можливість самостійно існувати й розвиватися, включити їх у сферу впливу й експлуатації західних країн, приєднати до себе не в ролі рівноправних партнерів, а як зону колонізації. Ідеологічна обробка й система спокус роблять усе для того, аби “жертва” сама полізла в ярмо колонізації і при цьому була вдячна за те, що її колонізували. Не виключається й насильство, бо всередині країни може точитися боротьба між різними категоріями громадян, які не бажають жити в колонії.

Тактика, яку використовує Захід, різноманітна і добре розроблена під час “холодної війни”. Насамперед— це дискредитація всіх основних атрибутів суспільного устрою країни, що підлягає колонізації. Затим — дестабілізація її й сприяння кризовим явищам в економіці, державному управлінні, ідеології; розподіл населення країни на ворожі групи, партійні й релігійні осередки, підтримка опозиційних рухів, підкуп інтелектуальної еліти й привілейованого прошарку; пропаганда переваг західного способу життя, аби викликати в населення заздрощі до західного достатку і воднораз створити ілюзії, що цього достатку можна досягти у стислі терміни, якщо країна стане на шлях перетворень за західними зразками; перенесення соціальних хвороб західного суспільства, що подаються як прояв справжньої свободи особистості; надання такої допомоги колонізованій країні, щоб вона сприяла руйнуванню її економіки, породжувала паразитизм, ще й створюючи Заходові репутацію безкорисливого рятівника від “кошмарів” попереднього способу