Читати книгу - "Мисливці на мамонтів"

На озерах майже скрізь юрмилися табуни диких качок і гусей. Величезні північні гагари пірнали то там, то тут або, зненацька знімаючись з води, швидко пливли гладенькою поверхнею, з криком били по ній дужими короткими крильми й важко злітали.

Люди вражено дивились на цю безлісу рівнину. По тундрі блукали стада оленів. Вони недарма влітку йшли на північ — тут їм це дошкуляли мошва та комарі, і тут вони вдосталь наїдалися листя та ягід. Між купинами світлими плямами білів оленячий мох.

Мисливці щодня поверталися до стійбища з багатою здобиччю. Поповзом скрадаючись, вони підстерігали звірів у кущах біля водопою і часом заходили далеко від Великої річки. Втім, вона вже давно перестала здаватися їм великою.

Жінкам доводилося нести важкі сувої хутра, а їх все більшало з кожним переходом. Зате вночі хутра рятували їх від холоду та холодних туманів. Багаття запалювали сухим галуззям.

Якось вони попали в горбисту торфяну тундру. Купини-горбки, немов високі курені, були розкидані по всій рівнині. Зверху купини вкривали сухі лишайники та білі квітки морошки. Пробиратися між ними було важко. Нарешті мисливці ще здалеку помітили голубе озеро й поспішили до нього, щоб швидше вийти з безплідних і мертвих горбів.

Після довгого й виснажливого переходу вони опинилися у вологій низині озера, оточеного широким кільцем зеленого верболозу, і тут сіли відпочити. Раптом Улла штовхнув Вовчу Ніздрю і показав пальцем кудись у далечину, там вони помітили інші «горби», що перед їхніми очима ворушилися, переходили з місця на місце.

— Хумми! — шепнув Ао.

Справді, це були мамонти. Вони повільно простували за течією вузенької річки, порослої корявим чагарником. Річка була настільки вузька, що тільки смужка прибережного верболозу позначала її звиви. Хумми ламали хоботами гілки й клали їх у свої ненажерні роти. Широкі вуха ворушились і настовбурчувалися. Слонята то спускалися у воду, то вилазили на берег.

— Це вони! Вони! — шепотів Улла, приглядаючись до стада.

Йому здавалося, що він упізнав велетенського старого самця, якого переслідував із запаленими ялиновими гілками.

Вовча Ніздря захоплено дивився на кошлатих велетнів. В ньому спалахнула пристрасть природженого мисливця.

Хумми — це ж не просто здобич. Це найкраща здобич, яка тільки може бути! Один хумма в пастці — і сите все селище! І не один день, а багато-багато днів. Місяць народиться, стане товстим, схудне й помре. Он скільки днів будуть селищани ситі. Хумма — це гора м'яса. Його горб — гора жиру. Його шерсть — гора шерсті. Мисливці плетуть із шерсті міцні мотузки, сильця на птахів, прив'язи для пасток на горностаїв. Бивні хумми — кістяні колоди. З них виготовляє Тупу-Тупу кинджали, ножі, голки, а умілець Фао — чудові прикраси, застібки до одягу, зображення Матері матерів. Та чого тільки не зробить з них вправний різьбяр! А серце? Хто з’їсть серце хумми, сам стане як хумма. Ніякий звір не подужає його. І чаклун Куолу буде безсилий чинити зло. Лихе око втратить силу. Злий вітер не принесе шкоди. Мисливцем серед мисливців стане той, хто переможе хумму. Про нього співатимуть пісень люди Великої річки. А ребра? Ребра просякнуті жиром. Вони горять, як дрова.

Втікачі жадібно дивилися на мамонтів. Уа тремтів від нетерпіння. Ніздря облизувався. Ао і Улла міцно стискали списи.

Стадо повагом наближалося до озера. Попереду йшли слонихи, За ними слонята, позаду самці. Мисливці швидко оглянули місцевість і квапливо перенесли пожитки на найближчий пагорок. Там, під захистом торф'яного горба, вони й заходилися влаштовуватись. Ао і Улла спустилися до заростів верболозу, щоб наламати більше сухого гілля. Балла простелила оленячу шкуру й почала годувати дитину. Канда і Цакку пішли до струмка по воду. Вовча Ніздря і Уа зникли надовго. Вони пішли простежити, що роблять мамонти.

Повернулися вони, коли від озера поповз білими пасмами туман.

Відтоді як втікачі здибали мамонтів, жінкам стало ще важче. Мисливці нізащо не бажали втрачати з поля зору горбатих звірів.

Якщо вранці стада не було видно, Вовча Ніздря відшукував свіжий слід, і всі четверо чоловіків вирушали навздогін.

Хумми не робили великих переходів. Удень вони паслися у верболозах та на трав'яній заплаві, біля води, на ніч піднімалися у високу суху тундру. Вони, як і люди, не любили туманів.

На низині лежала крига. Вона громадилася тут віками. Щозими віхоли намітали зверху свіжі кучугури, щоліта сонце намагалося розтопити їх, та це ніколи йому повністю не вдавалося. Це й був край Великої криги.

В долину Великої річки заходив його південний виступ. Далі на північ він зливався з безкрайнім суцільним льодовиковим покровом, що тягнувся звідси безперервною товщею аж до Льодовикового моря. Що ближче до океану, то могутнішою ставала крижана товща.

Над фінськими та Скандінавськими горами льодовик лежав брилою понад кілометр завтовшки й повільно сповзав крижаними потоками на південь та південний схід.

В самому кінці південного виступу з крижаного грота пробивалися каламутні потоки води. Тут народжувалася Велика річка. До її вологих і грузьких берегів приходило стадо хуммів напитися.

На ніч утікачі запалювали багаття й смажили на ньому шматки оленини, викопаних із нір жирних пстругів або кидали на жар зубатих щук. На кожній стоянці вони втикали в землю свої списи замість жердин, яких тут важко було дістати. На них натягали оленячі шкури, виходив хутряний намет, що захищав уночі від холоду й туманів.

Ао прокидався вдосвіта. Він перший вилазив з куреня, любив постояти і послухати вранішні голоси. Тундра жила повним життям. У верболозі співали синьошийки. Полярні жайворонки, подорожники та жовті плиски подавали свої ніжні голоси.

Біля берегів річечок, озерець та калюж, що не висихали, метушилася хмара куличків, кричали червоноокі морські сороки, вилися чайки і вилохвості крячки, хижим льотом шугали темні поморники, квоктали в кущах білі куріпки, на воді крякали качки, гелготали гуси, ячали лебеді й відчайдушно дзвінкими й