Читати книгу - "Мисливці на мамонтів"

Тут сталося те, що важко було передбачити. Улла згадав про Куолу і уявив собі страшну картину: їх переслідує не носоріг, а чаклун, який набрав подоби цього звіра. Улла несамовито закричав: «Куолу! Куолу!» — і без пам'яті кинувся вбік. Ним оволодів такий жах, що він, здавалося, втратив здоровий глузд. Та найгірше було те, що носоріг, обминувши всіх, кинувся за ним навздогін.

Улла добіг до урвища на березі й миттю опинився на кривій березі, що схилилася над кручею. Зі спритністю мавпи дістався до перших розлогих гілок і судорожно вчепився за них.

Носоріг підбіг впритул, потупцяв на місці, ударив рогом у стовбур та й відійшов. Далі він форкнув, пошамрав довгою верхньою губою і голосно позіхнув. Він чекав, але Улла виліз іще вище. Нарешті звірові набридло чекати, і він поволеньки пішов собі геть. Чути було, як він трощив і топтав кущі. Коли його кроки затихли, всі несміливо почали вилазити з кущів.

Улла ще сидів на дереві. Зуби в нього цокотіли, немов у лихоманці.

— Це Куолу! — шепотів він побілілими губами.

І як це вони раніш не здогадувалися? Зринули в пам’яті розповіді батьків. Скільки разів обертався він на носорога, ведмедя, зубра! Ось і тепер...

До зустрічі з носорогом втікачі почали вже потроху заспокоюватись. Вже думали: можна, мабуть, зупинитися на постійне життя. Літо коротке. Непомітно настане осінь з холодами й дощами, а за нею снігова зима з морозами та заметілями.

Чи не час копати надійні землянки? Чи не час влаштовуватись на зимівлю?

Перевертень-носоріг зруйнував усі плани. Втікачі холонули від страху на кожній стоянці. Вони боязко оглядалися на лісові нетрі. Куолу в подобі носорога переслідував їх.

Куолу напав на їхній слід!

Втікати, тільки втікати якнайдалі! Заплутувати сліди! Робити все, щоб збити з пантелику страшного переслідувача. Та цього замало. Чаклун обертається на звіра, діє своєю чаклунською силою, отже, насамперед потрібно знешкодити її.

Зранку втікачі приступили до цієї важливої справи. Ао уламком кременю здер з берези великий шматок лубу. На ньому він заходився виводити фігуру кошлатого носорога, зубра та ведмедя. Улла виліпив із глини високу колону біля струмка і на вершині її поставив білу фігурку Ло, Матері матерів Червоних Лисиць. Поки Ао домальовував звірів, Вовча Ніздря тихенько шепотів у вухо статуетці прохання захистити їх від чаклуна.

Та ось малюнок закінчено. Ао показав його всім. Це були вірно схоплені контури носорога, ведмедя і зубра. Трохи подумавши, художник ще домалював. На малюнку було зображено кілька списів, що застряли в тілі тварини. Потім він іще додав два наконечники і великий трикутник. Усі зрозуміли, чому він домалював і списи, і трикутник.

Списом художник убивав не лише намальованих тварин,— він завдавав удару живому ворогові, перевертню Куолу. Трикутник — це домівка, покрівля землянки. Це був чаклунський наказ перевертневі забиратися додому. Спис мав пришити його до житла на випадок, якщо самий удар не знищить ворога. Залишиться живий — нехай сидить дома!

Ао поклав бересту до ніг Матері матерів. Адже це вона повинна своєю могутністю надати сили чаклунським малюнкам.

Семеро втікачів оточили фігурку Матері матерів. Ао розповів обставини їхньої втечі. Потім усі почали просити її допомогти. Вони ще раз протягло повторили усе, що сказав художник. Тричі обійшли навколо Матері матерів. Заклинання скінчилося. Можна йти далі.

Скільки діб минуло після заклинання? Втікачі не лічили. Але вони ніколи не зайшли б так далеко, коли б не ця зустріч із страшним звіром. Страх трохи погамувався, але не минув. Особливо пройняв він серце Улли. Кожний помічений здалеку слід важкої ступні носорога, ведмедя, приглушені голоси ночі примушували його здригатися. Налякана уява малювала йому страшні картини. Широко розкритими очима вдивлявся він у темряву. Щомиті чекав, чи не висунеться з лісу голова перевертня.

Вночі Улла з жахом прислухався до звуків, що народжувалися у лісових хащах, до таємничого шурхоту й незнайомих голосів — нічного життя птахів та звірів.

Та дні збігали за днями. Річка, понад якою вони йшли, дедалі меншала й вужчала. Кожний крок мандрівників наближав їх до джерел і до того холодного царства льодовика, з-під якого вибігали мутні води талої криги й снігу.

З кожним днем холоднішало. Дерева на високому правому березі ставали нижчі й кострубатіші. Приземкуваті криві ялини та модрини із спотвореними верхівками виглядали чахлими. Стовбури їхні були обвішані довгими пасмами світло-зелених, а подекуди зовсім чорних лишайників. Гілки на деревах росли тільки з південної сторони; здавалося, вони ховаються за товщу стовбура від крижаного дихання північного вітру. Так, це мертвуще дихання льодовика відчувалося на кожному кроці.

Багряні квіти кущуватого ломикаменя росли тісною купкою на південному схилі купин, і по них легко можна було відгадати, де північ, де південь, навіть у ті дні, коли важкі сірі хмари закривали вдень сонце, а вночі зірки.

Дедалі частіше серед лісу почали траплятися торфовища. Вони були або зовсім безлісі, або на них подекуди гибіли покручені деревця. На сухіших місцях землю вкривали повзучі стебла карликових берізок. Часто цих стебел не було видно, бо їх вкривав густий мох, з якого стриміли тільки жмутки тонких гілочок, густо всіяних листям. Воно було дуже дрібне, не більше за ніготь мізинця. Але так само, як і в справжньої південної берези, по краях зубчасте. Розтерши пальцями листочок, можна було відчути такий самий терпкий запах берези.

Нарешті дерева почали траплятися лише на берегах річок. Часто зустрічалися то болота, порослі осокою, то моховики. На одному кущі росли водночас і білі квіти, і червоні недостиглі ягоди, і ніжні приємні на смак зрілі плоди жовтого кольору. Втікачі наїдалися їх донесхочу. Навіть маленький Курру вже віддавав перевагу ягодам і дедалі рідше вимагав молока.