Читати книгу - "Світогляд українського народу"

Справді, Нечуй-Левицький користувався дослідженням Афанасьева, але ж він вивчав міфологію не всього слов'янства, а тільки українського народу, спираючись при цьому на видання українського фольклору XIX століття — збірники пісень, колядок, легенд, казок, прислів'їв, приказок, переказів та інших етнографічних матеріалів А. Метлинського, П. Куліша, Д. Мордовцева, П. Чубинського, Я. Головацького, М. Драгоманова, М. Номиса, І. Рудченка, М. Закревського, В. Вислоцького та ін. Використав він також і власні записи та спостереження з рідної Канівщини.

Про залежність праці Нечуя-Левицького від Афанасьева говорити не доводиться: її автор добре знав досягнення міфологічної школи в європейській і російській фольклористиці. У нього не було ніякого сумніву в тому, що український народ належить до сім'ї індоєвропейських народів, і основа його міфології та сама, що й в інших арійських народів, тому давні дохристиянські її джерела треба шукати почасти в старих книгах східних народів. Така постановка проблеми може одразу викликати заперечення, проте цим вона не знімається, новіша література підтверджує її і дає прецікаві дані про східні корені української дохристиянської міфології, зокрема індійські. Не менш важливим є проведення паралелей між українською і античною міфологією, звичайно, з дотриманням міри й історичного підходу. <138>

Аналізуючи українську міфологію, Нечуй-Левицький виходив із засад, що її основою були небесні явища, і людська фантазія уособлювала їх у геоморфній і зооморфній формі, пристосовуючи їх до своїх щоденних потреб. Народ творив образи богів відповідно до свого смаку і психологічного характеру, переніс із землі на небо форми свого побуту і соціальної ієрархії. Він звернув увагу на естетичний бік народної міфології, дотримування нею натуральних форм і уявлень.

Для свого часу праця Нечуя-Левицького відзначалася повнотою матеріалу, сказати б, комплексним підходом до предмета дослідження. Спочатку автор показав «світлих богів» — бога Господаря, богинь Сонце, Зорю, Хмару, Весну, Громовика у вигляді воїна, пастуха, хлібороба, ловчого, далі — Купайла і Коляду. Після цього, вищого ешелону влади, йдуть нижчі духи і півдухи, що ними людська фантазія заселила землю: русалки, мавки, полісуни, польовики, домовики, чорти, відьми й відьмаки, упирі й вовкулаки, Доля й Злидні. І завершується книжка розділом про пантеїзм в українській міфології: метаморфози (перетворення людини в дерево, траву, росу, квітку, птаха, тварину та ін.), створення світу і мирове дерево, створення людини. Автор оперував тим матеріалом, який на той час був зібраний і піддавався науковому узагальненню. Багато положень книжки не витримують нині строгої наукової критики, але її фактичний матеріал, його систематизація, влучні спостереження письменника-вченого, прозорий виклад приваблюють <139> читача, розкривають перед ним широку панораму давньої української народної культури.

Нечуй-Левицький був першим, хто подав системний огляд української міфології. Після нього з'явилося ще кілька робіт, які поглибили окремі аспекти цієї наукової проблеми на матеріалі як української, так і всієї східнослов'янської міфології (Булашов Г. О. Украинский народ в своих легендах и религиозных воззрениях и верованиях. Киев, 1908; Аничков Е. В. Язычество и древняя Русь, тт. І—II. СПб., 1914; Гальковский Н. Борьба христианства с остатками язычества в древней Руси, тт. І—II. Москва, 1913; Грушевський М. Історія України-Руси, т. І (окремі розділи), Історія української літератури, т. І (окремі розділи)). У 50—60-х pp. в Канаді вийшли дві фундаментальні праці на тему українських вірувань і звичаїв: Килимник Степан. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні, тт. І—V. Вінніпег, 1957–1964; Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. Історично-релігійна монографія. Вінніпег, 1965. У цих працях дано досить повну картину української міфології, вірувань і звичаїв українського народу впродовж віків, починаючи з дохристиянської доби.

На тлі цих наукових досліджень краще видно сильні і слабкі сторони книжки Нечуя-Левицького. Вона не втратила свого ідейно-естетичного, наукового і пізнавального значення. Як перша спроба нарису української міфології вона є цінним першоджерелом, першопочатком серйозної розмови про <140> духовність українського народу, багатовікові традиції його самобутньої культури.

9 липня 1991 р.

Олекса МИШАНИЧ,

доктор філологічних наук

Русалки, мавки, полісуни, польовики, домовики, чорти, відьми, упирі, вовкулаки, Доля й Злидні

Окрім вищих давніх богів, фантазія українського народу створила багато нижчих духів і півдухів і заселила ними землю. Такі нижчі духи й півдухи: русалки, мавки, польовики, домовики, нечиста водяна сила або дідьки. Доля і напівміфічні істоти: відьми, упирі, вовкулаки. Після неба й небесних з'явищ, земля й життя землі більш од усього звертали на себе увагу своїм рухом, своєю красою, своїми глибоко захованими потаємними силами життя. Народна фантазія заселила воду, землю, ліси, гори нижчими духами і півдухами, як і самі земні сили слабші од небесних і не вражали так сильно народної фантазії, як блискучі, огневі сили неба.

Русалки й мавки

Русалки се богині земної води. Вони живуть у морі, у річках, у криницях і ставках. Живуть вони на самому дні в чудових кришталевих палатах. У річках, а найбільше в Дніпрі, русалки живуть цілими громадами. Всі русалки — дівчата або невеличкі дівчатка, діти-семилітки. Русалки дуже <76> гарні з лиця, з русими або зеленими косами з осоки, з зеленими або чорними очима. Вони розпускають по плечах розкішні довгі коси аж до самих колін, ходять в одній сорочці або зовсім голі, в зелених вінках з осоки або зіллячка, прикрившись косами. Але часом русалки показуються людям у дівочому уборі, в плахті, в сорочці, в червоному намисті. Русалки цілий рік живуть у воді, виходять з води на землю весною, в чистий четвер і гуляють на землі до осені; тільки найбільше їх буває на землі від чистого четверга до Петра. У той час вони щовечора виходять з води, розбігаються по лугах, лісах, долинах і полях. Більше всього вони люблять гуляти на берегах річок, на низині коло берегів між вербами і на зелених нивах, в житах та в пшеницях. Для русалок місяць буває сонцем, і їх найбільше бачать ясної місячної ночі. Виринувши з води, русалки чіпляються на вербах, гойдаються на гіллі, бігають по траві, неначе вітер, хвилюючи зелену траву й жита, кричать у лісі, кличуть людей, а найбільше хлопців, заманюють парубків чудовими піснями. Хто почує їхні пісні, той не видержить і йде на їхній голос. Заманивши людину в ліс, русалки лоскочуть попід руки, залоскочують до смерті або тягнуть до себе у воду.[62] У воді русалки пустують, як дівчата,