Читати книгу - "Буремний Перевал"

Мовлячи отак, він потягся за півлітровою пляшкою бренді і хлюпнув собі трохи.

— Ні, годі вже вам! — втрутилась я. — Містер Гіндлі, уже Господь вас попередив! Хоч бідне дитя пожалійте, як себе не шкода!

— Та йому будь-хто дасть раду краще за мене, — була відповідь.

— Згляньтеся вже на власну душу! — просила я, намагаючись вихопити чарку в нього з рук.

— Оце вже не до мене! Навпаки, я бажаю її занапастити в покарання її Творцеві,— вигукнув богохульник. — І вчиню це з превеликим задоволенням! П'ю за її загибель!

Він вихилив чарку і нетерпляче наказав нам іти геть, супроводжуючи свої слова лайкою, надто гидкою, щоб її повторювати чи навіть згадувати.

— Шкода, що він не може впитися до смерті,— зауважив Гіткліф, луною повторивши всі озвучені прокляття, тільки-но зачинилися двері. — Хоч він і робить для цього все можливе, та занадто міцний. Містер Кеннет ставить на заклад свою кобилу, що Гіндлі переживе будь-кого у Гімертоні й ляже в могилу сивочолим грішником; хіба що станеться якесь диво, що звалить його з ніг.

Я пішла до кухні й сіла колисати своє ягнятко. Гіткліф, як я гадала, пішов на тік. Лише згодом виявилося, що він, пройшовши за високою скринею, розлігся на лаві біля стіни й тихенько лежав собі.

Я гойдала Гортона на колінах і тихенько наспівувала:

Ой дітвоньки плачуть о темній годині,

а мати їх слуха в нічній домовині…

Аж коли міс Катрина, що пересиділа всю чвару у своїй кімнаті, зазирнула у двері й прошепотіла:

— Ти сама, Неллі?

— Так, міс, — відповіла я.

Вона ввійшла і підступила до вогню. Я, гадаючи, що вона збирається щось сказати, звела на неї очі. її лице було сумне й стривожене, губи напіврозтулені, наче вона поривалася заговорити, — та натомість дівчина лише тяжко зітхнула. Я знов почала співати; я не забула її недавньої поведінки.

— Де Гіткліф? — спитала вона, перервавши мене.

— Працює,— відповіла я.

Він не вирішив за потрібне спростувати мої слова: мабуть, задрімав. Знов запала мовчанка, під час якої я помітила, як кілька краплинок скотилися зі щік дівчини на плити підлоги. «Соромиться хіба своєї ганебної поведінки? — спитала я себе. — Це щось нове; та хай сама викручується — я не піду на поступки!» Але її навряд чи щось бентежило, окрім власних неприємностей.

— О Боже! — врешті вигукнула вона. — Яка я нещасна!

— Це дуже прикро, — зауважила я. — Вам справді важко догодити: стільки друзів і так мало клопотів — а ви все незадоволені!

— Неллі, ти можеш заради мене тримати дещо в таємниці? — спитала вона, опускаючись біля мене навколішки, і втупила в мене той чарівний погляд, під якого мимохіть стає легше на серці — навіть якщо ви маєте повне право впиватися своєю образою.

— Та чи варте це дещо того, щоб його тримали в таємниці? — спитала я трохи лагідніше.

— Так! І вона мучить мене, і я маю комусь її довірити! Я хочу знати, як бути далі. Сьогодні Едгар Лінтон спитав мене, чи вийду я за нього заміж, і я дала йому відповідь, — поки що не скажу, яку саме; спершу кажи ти, що я мала йому відповісти?

— На Бога, міс Катрино, звідки мені те знати? — відказала я. — Звісно, судячи з тої вистави, що ви тут влаштували й в його присутності, розумніше було б йому відмовити; якщо він після такого просить вашої руки, він чи то несосвітенний А дурень, чи відчайдушний сміливець!

— Якщо ти й далі будеш так говорити, я більш нічого тобі не скажу, — ображено мовила вона, встаючи. — Я дала йому згоду, Неллі. Кажи скоріше — я вчинила неправильно?

— Ви згодилися! То нащо ж це обговорювати? Ви дали слово і вже не зможете забрати його назад!

— Та ти тільки скажи, чи мала я згодитися, — скажи! — роздратовано вигукнула спохмурніла дівчина, заламуючи руки.

— Тут є чимало різних чинників, які треба знати, перш ніж відповісти на твоє питання, — наставницьки мовила я. — Передусім, чи любите ви містера Едгара?

— А хіба може бути інакше? Звичайно, люблю, — відповіла вона.

Тоді я влаштувала їй справжній допит: у розмові з дівчиною двадцяти двох років для цього були всі підстави.

— Чому ви його любите, міс Кеті?

— Що за дурість! Я його люблю — і це головне.

— Авжеж. Та все-таки скажіть: чому?

— Ну, бо він гарний, і з ним приємно бути разом.

— Погано, — завважила я.

– І тому, що він молодий і веселий.

— Ще гірше.

– І тому, що він любить мене.

— Байдуже, не в тім річ.

– І він буде багатим, а я буду найшляхетнішою пані цих місць, і зможу пишатись, що маю такого чоловіка.

— А оце вже зовсім недобре! Тоді скажіть, як ви його любите?

— Як будь-хто любив би, — ти дурненька, Неллі!

— Аж ніяк. Кажіть!

— Я люблю землю під його ногами, і повітря над його головою, і все, до чого він торкається, і кожне слово, яке він каже. Люблю кожний його погляд, і кожен порух, і самого а його — повністю і всеохоплююче! Ось так!

— А чому?

— Ні, ти просто кепкуєш із мене! Це підло! Для мене це не жарти, — сердито відказала юна леді, відвертаючись до вогню.

— У мене й на думці не було жартувати, міс Катрино, — відповіла я. — Ви любите містера Едгара, бо він вродливий, і молодий, і веселий, і багатий — і любить вас. Оце останнє, щоправда, ваги не має: либонь, ви б його покохали і без цього; і не покохали б тільки через це, якби він не мав чотирьох перших чеснот.

— Звісно, не покохала б. Я б лише могла пожаліти його… певно, й зненавиділа б, якби він був потворний і неотесаний.

— Але ж є й інші вродливі, багаті юнаки на світі; може, й вродливіші, й багатші за нього. Що б завадило вам покохати їх?

— Якщо вони й є, я їх не зустрічала. Я не бачила жодного такого, як Едгар.

— То, може, побачите згодом; а він не завжди буде таким молодим і гарним — і, можливо, не завжди буде багатим.

— Та він такий зараз; а я живу лише цієї миті. Хоч би ти порадила щось доречніше!

— Ну, тоді нема про що й думати: якщо ви хочете жити лише цієї миті, то виходьте заміж за містера Едгара Лінтона.

— Мені не потрібний для цього твій дозвіл — я будь-що вийду за нього заміж. Але ж ти не сказала мені,