Читати книгу - "Чудове Чудовисько"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тільки-но Чу впустив у ящичок листа, малий за кермом веломопедика задирчав зовсім по-дитячому: ДИР-ДИР-Р-ДИР-Р-РР! Задирчав і, натиснувши кривенькими ноженятами на педалі, рушив бетонною доріжкою навздогін молодичці з дитячим візочком.
— Хто це? — чомусь пошепки спитала Соня.
— Е, це Марко. Глистоноша, — відповів Чу.
— Але ж він ще дитина! Як же він упорається? — спитала Соня, а хлопчик тим часом уже ревів так гучно, наче справжнісінький мопед чи бензопилка, і з кожною миттю наближався до візочка.
— Він не хлопчик, Соню. Марко — торф'яник, йому вже років із двісті буде.
— Торф'яник?! — Соні ледь мову не відібрало. — Хочеш сказати, що оце посеред білого дня кругом шастають на мопедах різні торф'яники?
— Мені ж ти не дивуєшся.
— Ну, тобі…
— Торф'яники, Соню, це такі гномики, які мешкають побіля боліт. Вони в нас завжди глистоношами працюють, бо дуже схожі на простих хлопчиків чи на карликів, от і не впадають людям у вічі.
— Ясно, — мовила Соня, — але чого ж він так галасує?
Марко тим часом ревів, наче літачок, і мчав прямо на жіночку з дитячим візочком.
— Він їх змете! — перелякалася Соня, та враз трапилася ще одна дивина.
З вихлопної труби поштового мопеда з лускотом вихопилася сліпуча блискавка й розпанахала небо десь високо-високо над будинками. А може, навпаки — небо розкололось, і з розщілини чвиркнуло довжелезною покрученою блискавкою прямо у вихлопну трубу Маркового залізного коня (чи то пак коника). Але в тому годі було розібратися, бо вже наступної миті, коли мопеду не залишалося нічого, крім протаранити дитячий візочок, він зненацька підскочив у небо, наче приклеєний до блискавки, і отак, догори задніми колесами, майнув у височінь. Соня встигла побачити веселе й ніби трохи лукаве Маркове лице й зауважила: він таки вже в літах. А тоді і веломопед, і його вершник, і Чудовиськів лист до бабая — усе зникло, наче його й не було.
— Це ж треба, — почухала лоба Соня. — Він завжди, цей Марко, таке виробляє?
— А що ж ти хотіла — блискавична пошта, — кивнув Чу. — Сьогодні й відповідь може прийти.
— Щоб тільки не посеред природознавства, — зітхнула Соня, — бо Маргарита Семенівна ще й торф'яника на уроці не переживе.
«Здрастуйте! Я бабай…»
Після школи зайшли до Соні робити уроки. Спочатку повиконували всі вправи, потім порозв'язували приклади, далі вирішили погратися в настільну гру з кубиком і фішками, а вже аж тоді взялися ліпити баранців.
Хоча Соня спочатку й опиралася, бо тих баранців, відколи вона познайомилась із Чу, було наліплено вже стільки, що ніде й ставити, та Чу таки наполіг. Він сказав, що можна чіпляти до баранців ниточки й підвішувати фігурки до люстри чи до стелі.
Хіба дівчинка могла позбавити Чу найулюбленішої справи, найбільшого задоволення? Та ніколи в світі! Вони ж друзі. І ось на люстрі вже гойдалося сім кольорових баранців. Надворі тим часом сутеніло.
— А що, Чу, — раптом спитала Соня, — вже он ніч скоро, а відповідь від твого бабая так і не прийшла. Чи прибудуть твої родичі? До речі, батьківські збори вже завтра.
— Ой, — підхопився Чу, — що я сиджу! Мені ж додому пора, може, Марко вже там давно. Ну все, бувай.
— Зачекай, Чу, — зупинила його Соня, — а хіба той Марко не знайшов би тебе тут?
— Та мусив би знайти, — відповів Чу,— але ж, бачиш, немає чомусь і досі. Може, він поспішав і просто лишив глиста в моїй поштовій скриньці. Піду я.
Чу закинув на плечі свій самовар, відчинив вікно, махнув Соні на прощання лапою І вискочив з кімнати.
— Бувай, — махнула рукою Соня.
— Гав! Ґав! — махнув хвостом Том. Уже геть стемніло.
Дівчинка пішла у вітальню й побажала бабусі солодких снів.
— На добраніч, серденько, — бабуся пригорнула до себе онуку й поцілувала її.
— Ба, а мама з татом скоро прилетять? — І тихо спитала Соня, — мені так їх не вистачає.
— Скоро, дівчинко, я вже сама скучила. Йди лягай.
Соня зітхнула й пішла до себе. Вона поправила Томову підстилку, розстелила своє ліжечко, вдягла піжаму, вимкнула світло в кімнаті й тільки-но хотіла лягти, аж раптом за вікном як бабахне! Як блимне! Том злякано заскавулів. За дверима зашурхотіли кроки, і в кімнату Ї зазирнула бабуся.
— Дитинко, в тебе кватирка зачинена? — стурбовано запитала вона. — Бо там гроза починається, бачиш, як блимає!
— Зачинена, не хвилюйся, ба, — відповіла вона.
— Ну, то спи, кицю, — протуркотіла бабуся й легенько зачинила двері.
«Треба щільніше зачинити вікно, — подумала дівчинка, — бо Чу не завжди його зачиняє».
Вона встала й підійшла до вікна. За нею й Том схопився зі свого кубельця. Соня хотіла відхилити штору, аж раптом у мороці дуже близько, якраз навпроти вікна, знову щось блимнуло, і прямісінько в очі дівчинки вдарив сліпучий сніп світла.
— Ой, — Соня затулила лице долонями. Світло згасло, а за мить знову розпанахало темряву.
— Хто це там бавиться?
Соня спочатку розсердилася, потім її розібрала цікавість.
Вона відкрила вікно й голосніше повторила запитання:
— Хто там бавиться? Годі світити у вікна, бо зараз Тома на вас напущу, ге, Томе?
Том весело замахав хвостом.
— І в міліцію подзвоню! Чули там?!
У темряві хтось почав перешіптуватися.
— Це точно вона? — почула Соня.
— А я знаю? — невпевнено відповів інший голос. — Наче, вона. Адреса, принаймні, та — вулиця Лісова, 9.
— Хто там? — Соня почала трохи непокоїтись.
— Це ми, — почулося у відповідь.
— Не знаю я ніяких «ми».
— Ну… ми… Марко…
— Який це Марко? — нічого не могла второпати Соня. — Якщо ви хулігани, то зараз мій собацюра вас пошматує.
— Не спіши спішити, — цього разу голос видався Соні знайомим.
— Чу, це ти там жартуєш? — з полегкістю вимовила дівчинка. — Зовсім не смішно.
— Таки вона, спасибі, що підвіз, — промовив той же голос.
— Ну, я погнав, ще маю одну бандероль, — Відповів інший голос.
Потім він дивно загуркотів, гучно задирчав, віддаляючись, і за мить бабахнуло так само, як і п'ять хвилин тому, блимнуло, і в світлі блискавки Соня встигла дещо побачити. По-перше, коротунця в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чудове Чудовисько», після закриття браузера.