Читати книгу - "Друзі за листуванням"

- Ой, Ксеню, - підбігла Лолі, - то ж ми й черепахи, бачиш?

- Ага!

- А он ми летимо з гірки, о-о, шубовсть у воду! Та ти незграба! - продовжувала Лолі. -Я ж тобі казала їхати на спині, а не на животі! А он ти - богиня Олімпу... Смішна!

- А ти... ти яка! - вже й Ксеня захоплено дивилася кожен слайд.

- А он ви з Еріком! Ти думала, ніхто й не помітить? Он, незграбна гра в бейсбол...

Слайди зупинилися. Безліч веселих облич щасливо дивилися на дітей зі світлого, мов у кінотеатрі, екрану.

- А зараз, мої морські товариші, - підійняла руку пані Сінді, - пісня!

Усі заскочили на лавки, і хор з дівчачих та хлопчачих голосів залунав по всьому табору:

Високим був Шибайголова,

З Нерівної Затоки Самого Колорадо.

Він нісся по шляхах собі, немов страшний торнадо.

І куди б він не їхав, усіх лякав не на втіху: Ту-ру-ру-ру-ру!

Дівчатка несли свічки в руках, проводжаючи хлопчиків до автобусів.

- Я до тебе приїду, - Ерік несміливо підійшов до Ксені й обійняв и. - Я до тебе приїду. Або ти до мене, - прошепотів, - правда?

- Прощавай, “чайко” Еріку! - розгублено усміхнулася дівчинка.

- До зустрічі, принцесо Ксено! - Ерік ще раз торкнувся Ксениної руки. - А ти писатимеш мені?

- Справжні листи, - кивнула Ксеня.

- Так, справжні, - потому він заскочив усередину автобуса, а дівчинка стояла, проводжаючи його поглядом.

- От і все! - тихо мовила сама до себе.

РОЗДІЛ 22. Згідно з планом

Час від’їзду був різним у кожного: хтось їхав до Нью-Берна, хтось до Шарлот... У кожного були свої водії, тож дівчатка по черзі виходили з валізами, прощалися, обіймалися, плакали...

Лолі, намагаючись триматися й не плакати, довго нашіптувала Ксені, щоб та не забула позаписувати всі пригоди.

Але, коли подруга нарешті заскочила в авто, Лолі таки розревілася.

- Ну, не треба, не плач! - Ксеня простягла їй невелику коробочку. - Це тобі. Українські запальні пісні.

- Дикі танці? - дівчинка витерла сльози.

- Атож!

Авто рушило.

- Я танцюватиму, танцюватиму під цю музику! - кричала Лолі вслід.

Дівчата всі разом проводжали Ксеню з Дариною: і Келі, і Каталіна, й Ілона, і Йорі, і Софі...

А далі все за планом: невеличка зупинка, прощання з пані Джейн, яка по-солдатськи дістала валізи з багажника і, віддавши честь дівчатам, рушила назад до табору. Потім автобус. Цього разу Ксеня із задоволенням би проспала всі дванадцять годин, але не вдалося. Спочатку біля них сидів велетень-боксер, котрий усе розповідав, що їхав на тренування, і, не вмовкаючи, хизувався м’язами та показував боксерські рукавиці. Щойно спортсмен вийшов, на його місце сів молодий чоловік, котрий усе скаржився на життя та звірявся, що втік із дому, а тепер їде назад - просити вибачення.

- Дарино, ми, мов пані Ірена, - психологи! -тихенько зауважила їй на вухо Ксеня.

Коли хлопчина нарешті вийшов, дівчата полегшено зітхнули, мріючи про кілька годин міцного сну. Але не судилося! Біля них уже сидів пан - співак церковного хору. Він усе наспівував дівчатам мелодії та намагався вивчити хоч кілька слів українською.

Так минула дорога і ось вже - здоров, Ман-геттене!

Коли Дарина і Ксеня дісталися гуртожитку, було вже пізно, але Толя, Тоня, Іван та Ліза чекали на них.

- Дарино! Дарино! - кричали Толя і Тоня. -Ми живі й здорові! Ще й з відзнаками! - Толя тряс ковбойським капелюхом. - Ми там на кінному полі такого ажіотажу наробили! Дарино, ти б бачила!

Вожата усміхалася, дивлячись на свою “щасливу п’ятірку”. Усі здавалися веселими, засмаглими й сповненими нових вражень.

- А я, - втрутилася Ліза, - Івана врятувала! Я в басейні допомагала, а Іван, як виявилося, плавати не вмів!

- Ну навіщо ти розповіла? - насупився хлопчик. - Ти ж обіцяла!

Уранці, доки вожаті звітувалися керівникам програми, діти обмінювалися різноманітними історіями. Виявилося, що Лізі пощастило потрапити до найцікавішого природного заповідника Флориди - парку “Еверглейдс”, де живуть крокодили-алігатори.

- Там навіть можна наблизитися до них!

- Та що ти кажеш? - не вірив Толя.

- Сам дивися, - Ліза дістала фотокартку, де вона стояла прямісінько біля сіро-зеленого алігатора.

- Ой, а я би ні на крок не наблизилася! -розглядаючи фото, сказала Тоня.

- Я теж боявся! - відвернувся Іван.

- Ну так ти в нас боягуз ще той! - знову уштрикнула його Ліза.

Ксеня дивилася на руденьку дівчинку й не вірила, що боягузка Ліза так змінилася за три тижні.

- А ми бізонів бачили! - похизувався Толя. - Вони такі - ух! Удвічі більші від бичків, а красиві... Коли проїжджаєш штати Канзас чи Техас, то здивуєшся не раз, бо ті бізони ходять собі прямісінько по дорозі!

- А ти, - Ліза глянула на Ксеню, - була в скаутському таборі?

- Ні, - заперечливо усміхнулася Ксеня, згадавши про ніч на свіжому повітрі та покусані комарами місця, - то був напівскаутський дівчачий табір!

- Як це напів? - Тоня глянула допитливо.

- А так! Інколи ми ночували простонеба, можна було й частіше. Але нам не хотілося!

- А-а-а! - кивнув Толя. - А хлопців що, зовсім не було?

- їх привозили...

- Щоби хлопців та привозили, уперше таке чую! - Толя натягнув свого капелюха й глянув діловито на Івана.

- Я теж! - насупився той.

Діти востаннє дивилися на Нью-Йорк - на місто, де в шаленому ритмі життя поглядів і не помічають.

Але щасливій п’ятірці вдалося увібрати найкращі пейзажі: довжелезний Бруклінський міст, підвісний Мангеттенський міст, Тайм-сквер -традиційне місце зустрічі Нового року, центр міста - район офісів та банків, Бродвей, що є найдовшою вулицею, публічну бібліотеку, будівлі Природознавчого музею та Музею сучасного мистецтва й високі дзеркальні хмарочоси мега-полісу... А над тим усім, здавалося, височіла статуя Свободи!

Цього разу вони потрапили в літак без пригод. І, зайнявши свої місця, розповідали, кому що вдалося скуштувати, що вивчити, що записати, що сфотографувати...

- Ксеню, що ти все пишеш? - не втрималася Ліза.

- Знаєш, як кажуть? “Подорожній без записника, мов птаха без крил”.

- Хороша ідея! То ти все записувала?

- Ну...

- Ой,