Читати книгу - "Друзі за листуванням"

- А це ще до чого? - невпевнено переглянулися дівчата.

У каюту влетіла Йорі.

- Побігли! Там збори! На табір іде ураган. Щойно дали штормове попередження!

За мить вже всі зібралися в їдальні, де директор поквапом розказала про план дій. Старші й сильніші мали допомагати носити до великих кают-сховищ човни, каное та рятувальні шлюпки.

- Бо, - хвилювалася пані Сінді, - якось сильний ураган здійняв догори з десяток човнів, і ті пролетіли вздовж табору, збивши кілька дерев!

Молодші ж мали зачиняти всі вікна на спеціальні замки, прибирати розважальні споруди, замикати дерев’яні двері.

Точно невідомо, коли налетить ураган, тому всі мають залишатися завтра вранці у своїх каютах. Кухарі принесуть вам сніданок. Виходити суворо заборонено. Вітер може знести вас аж до ріки. І не думайте, що я жартую або перебільшую. Той, хто живе на океанському узбережжі, знає, що Атлантика в ігри не грається...

- Сподіваємось, - взяла слово замісник директора Рона, - все обійдеться, але якщо почуєте пронизливий гудок, то готуйтеся до евакуації.

Люди рухалися по табору, мов метушливі комахи: бігли, несли, поспішали... Коли сонце сховалося у води річки, здійнявся вітер, і діти з вожатими поховалися по каютах.

- Дарино, усе обійдеться?

- Повинно!

- А ти вже потрапляла в таку халепу?

- Так! Але зазвичай усе миналося добре. Це їхня справа зорганізувати безпеку, бо ніколи не знаєш, яких обертів набере сила вітру.

- Не повірите, - почала Софі, - але якось такий сильний ураган пройшов, що знесло частину пірсу. То було восени. Повітря за літо прогрілося до нестями і, назбиравши випарів з поверхні океану, розіграло велику негоду. Ми тоді на човнах по території табору плавали й виловлювали різні речі...

- Але ж залишилися всі живі?

- Ну, звичайно. Знаєте, я родом із Флориди. А ті урагани не рівня цим. Кожного року наш штат отримує не менше десяти штормових попереджень. Але головне виконувати вказівки, ховатися в захищені місця й не виходити назовні.

І діти, і вожаті сиділи нерухомо, прислухаючись до кожного пориву вітру, до кожної дощової краплини. Ніхто не знав, як воно буде цього разу. Вітер помалу починав завивати, а дощ -періщити щосили.

- Я боюся! - Лолі заскочила в ліжко до Ксені.

- І я! - обійняла подругу дівчинка. - Слухай, а що, тепер і вечора прощального не буде? Це ж післязавтра...

- Та що вечір? Хоч би ураган обійшов нас без наслідків.

- А в таборі “Чайка” теж таке?

- ...звичайно!

- Передаси Еріку листівки? - шморгнула носом Ксеня. - Ми з ним навіть адресами не помінялася. Отак і поїду...

- Звичайно, передам йому все. Не хвилюйся, - і Лолі підморгнула, - я ж казала, що ви мов...

- Найліпші друзі, - перебила її Ксеня.

Дівчата нарешті стомилися прислухатися до кожного звуку й заснули під гучне гуркотіння за вікнами, міцно закритими дерев’яними дощечками.

Уранці постукали кухарі. Вони стояли в дощовиках, по коліна мокрі, з повними черевиками води.

- Що там? - відразу ж запитала Софі.

- Вода, сік, пластівці, коржики й сендвічі.

- Ні, що надворі?

- Ох, - утер чоло старший кухар, - вітер все дме, але дощ ніби припинив лити. Гілок наламало багато...

Ксеня, Лолі, Йорі, Каталіна, Келі та Ілона уважно дивилися на нього, висунувши голови.

- Виходити не можна? - гукнула Йорі.

- У жодному разі!

Дівчатка нудилися, сумували, хвилювалися - у невідомості час тягнувся нестерпно повільно. Аж тут пролунав гудок.

- Ой! - підскочила Келі. - Евакуація?

- Е-е-е, ні - обід! - Дарина добре знала, яким має бути евакуаційний гудок, а яким - обідній.

- Не може бути?!

Дівчатка повиходили з кают і позастигали: місцевість так залило водою, що річка вийшла з берегів, а калюжі сягали колін. Обірвані гілки й поламані дерева виглядали моторошно. Де-не-де валялися перевернуті лавки. Звідки їх принесло, ніхто й гадки не мав. Діти, перестрибуючи глибокі калюжі, помалу потягнулися до їдальні.

- Минулося! Минулося! - радісно зустрічали всіх пані Сінді та пані Рона. - Пообідаємо та візьмемося за прибирання! А тоді вже можете збирати речі.

Поламані гілки й листя вивозили тачками. Вичерпували воду з найбільших впадин між каютами, аби не залило кімнати. Виносили назад всі заховані речі.

- Ми до завтра будемо прибирати! - незадо-волено бурчала Лолі. - Оце тобі вечір свічок!

- Ох! - Ксені дуже хотілось заплакати. Невже вона так і не побачить Еріка ще раз?

“Ну хто міг таке передбачити? - вертілося нав’язливо в Ксені в голові. - Було ж так чудово!” - ставало гірко-гірко, а перед очима раз у раз з’являвся Ерік: у шарфику на шиї, з папужкою в долоні... “Смішний! - ніби сама з собою говорила Ксеня. - Прощавай, милий друже!”

Вкладаючи речі у валізу, вона все переглядала мушлі з океану, світлини, зроблені в Еріка вдома...

- Агов, - тихо підкралася до неї Лолі, - закохана!

- Припини! Припини! - обурено повернулася до подруги Ксеня.

- Ве-чір сві-чок бу-де! - розтягнула, мов жуйку, слова Лолі.

- Обманюєш?

- Бу-де!

- А я вже весь одяг склала, - заметушилася Ксеня, - ось, тільки шорти та футболка в дорогу.

- Йди так! Яка різниця, все одно темно буде.

Та ніхто і не дивитиметься на одяг - це ж прощальна вечірка! Шкода, що без танців, а то я б станцювала їм на прощання!

Їдальню було видно здалеку. Вона скидалася на великий корабель, що плив у тихих небесних водах, серед мерехтливих зірок.

Дівчатка увійшли, прямуючи до свого столу. Навколо в кулястих скляних вазах плавали білі троянди, а на столах, накритих мереживними скатертинами, палали безліч маленьких свічок.

Ксеня підійшла до свого місця й сіла, оглядаючись.

Раптом хтось затулив їй очі.

- Ерік!

Хлопчик простягнув їй свого шарфа.

- Еріку, я так боялася, що ми не побачимося!

- Ось, це тобі!

- Шарф? Це ж твій!

- Я хочу подарувати тобі на згадку мою найулюбленішу річ, тож візьми - шарф!

- Дякую! Дякую! - раділа дівчинка. - А ти листівки, будь ласка, передай своїм, гаразд?

Вони сиділи поряд, їли шоколадний пиріг та зацукровані вишні й розмовляли про все на світі. Так хотілося наговоритися перед від’їздом...

Зі сцени співали якихось меланхолійних пісень, цитували мудрі вислови, читали вірші.

- А зараз, -