Читати книгу - "Таємниця Михайла Грушевського"

виданого легітимною Державною думою та самочинною Петроградською радою робітничих та солдатських депутатів, яка фактично контролювала імперську столицю) одкинуло всі наші домагання, одпихнуло простягнену руку українського народу». Чудернацтво, а якщо точніше – політичне та правове дикунство цього пункту полягало в тому, що ніякий уряд, тим більше такий, у самій назві якого міститься означення «тимчасовий», не може встановлювати або змінювати форму державного устрою. І було добре відомо на початку того століття, що таке питання є виключною прерогативою обраної на загальних та вільних виборах Конституанті – в даному випадку Всеросійських Установчих зборів.

Але керманичів УЦР такі дрібниці не обходили. Далі документ містив твердження не менш оригінальні, наприклад, такі: «Центральне російське правительство <…> не схотіло разом з нами творити новий лад», «нас приневолено (підкреслення наше. – Д. Я.), щоб ми самі творили нашу долю». Або: «приписуємо нашим громадянам негайно прийти згоди і порозуміння з демократією тих національностей і разом з ними приступить до підготовки нового правильного життя» (підкреслення наше. – Д. Я.). За дужками залишилося пояснення – що таке життя «правильне» і чим воно відрізняється від життя «неправильного». Але на такі дрібниці уваги ніхто не звертав.

Констатація

Остання думка, як ми гадаємо, означає, що радівські діячі від початку своєї «державотворчої» діяльності трактували людей україномовних як громадян, а всіх інших лише як «народи неукраїнські», які «живуть на нашій (а не своїй власній! – Д. Я.) землі» і які «дружно, одностайно з нами стануть до праці коло організації автономії України».

І Універсал: обставини народження —3

Такі ідеї у воюючій країні, помножені на фактичні заклики до самочинного захоплення влади («Там, де через якісь причини адміністративна влада зосталась в руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам повести широку дужу організацію та освідомлення народу, і тоді перевибирати адміністрацію»), а також незаконне запровадження місцевого податку на свою користь («приписуємо всім організованим громадянам сел і городів, всім українським громадським управам і установам… накласти на людність особливий податок на рідну справу і точно, негайно, регулярно пересилати його в скарбницю Української Центральної Ради»), а незабаром і створення так само незаконного і нелегітимного в очах частини населення «крайового уряду» («дитини революції», за висловом одного з провідних есерів Ковалевського[97]), годилися бути тлумаченими як «добра державна зрада» (вислів бравого вояка Швейка). Сучасні науковці, звичайно, висловлюються менш емоційно, хоча суті справи це не змінює: у червні 1917 р. УЦР, яка до того була «виконавчим органом об’єднаних партійних і громадських груп, носієм моральної влади», «вичерпала себе як тільки виконавчий орган, і через те мусила (підкреслення наше. – Д. Я.) розширити платформу своєї діяльності, узяти на себе функції національного сейму, тобто законодавчого органу»[98]. Відповідь на природні питання: а чому вона це мусила, хто її примусив? – поставити вже немає кому.

II Всеукраїнський військовий з’їзд: «ціна не має значення»

Усе це письменник Володимир Винниченко, мабуть, найталановитіший політичний шахрай тогодення, який принципово відкидав «соціалізм біло-синьо-червоний» (тобто російський варіант) та «соціалізм жовто-синій» (тобто варіант «український»), а визнавав виключно «соціалізм червоний»[99] (тобто соціалізм у його більшовицькій інтерпретації), вилив на голови делегатам незаконного (Тимчасовий уряд заборонив його проведення) II Всеукраїнського військового з’їзду. Цитуємо: «В. Винниченко серед глибокої святочної тиші читав I Універсал…. При читанні Універсалу всі як один делегати з’їзду встали. Підвищений настрій делегатів досяг свого апогею. <…> коли після промови голови Центральної Ради М. Грушевського на сцені появився і грав козацькі думи бандурист – старий Портянка, то це не було якоюсь театральною бутафорією, а було виявом справжнього, глибокого й щирого національного почуття делегатів з’їзду. На кінці 2 ½ тисячі делегатів і присутньої публіки співало Шевченків «Заповіт». Співали в якомусь молитвеному екстазі. Багато стало на коліна, дехто утирав сльози».[100]

Наслідок молитовно-патріотичного співу: учасники з'їзду присягнулися здобути автономію України «за будь-яку ціну». Ціна питання – кровопролитна громадянська війна, декілька голодоморів, катастрофічні наслідки Другої світової війни, сімдесятирічне панування людожерського комуністичного режиму, що підірвало основи моралі, права, закону, здорового глузду та людської гідності. І це при тому, що всіх живих на території сучасної України тоді, в 1917 p., налічувалося хіба 35 мільйонів.

У червні 1917 р. жодна політична есхатологія не мала права на життя. Так само права на життя не мали і політична розсудливість, і політична відповідальність керманичів націонал-соціалістичного українського руху перед людьми і перед рідною Батьківщиною. Хай там як, а від червня 1917 р. декілька українських губерній набули статусу незалежної держави de facto – для повної незалежності не вистачало лише дрібниць типу формального акту, власних грошей та закордонних представництв. Решта – «парламент», «уряд», національні інсигнії, військо та кордони – уже були.

Конституційна комісія

Володимир Винниченко.

Ще однією надзвичайно важливою прикметою «подвійної», якщо не «потрійної», політичної гри верхівки УЦР було створення т. зв. Комісії з вироблення статуту автономії України. Вона народжувалася в ті дні, коли на Східному фронті, тобто на території «українських» губерній, а саме – в межах Південно-Західного та Румунського фронтів, розпочався наступ російських військ (18 червня), який безславно закінчився вже 30-го числа. Обставини «народження» Комісії до сьогодні оповиті таємницею: невідомі ані день її створення, ані формальні процедурні обставини виникнення. Першу згадку про неї знаходимо в протоколі засідання V пленуму УЦР від 20 червня. Увечері того дня, певно, за пропозицією М. Грушевського (протокол засідання такі «дрібниці» не зафіксував), пленум ухвалив утворити аж 4 комісії: 1) з реорганізації самої ЦР; 2) «по статуту автономної України»; 3) «по скликанню з’їзду народів Росії, що добиваються федеративного устрою держави» (така собі альтернатива законним Установчим зборам —Д. Я.); 4) «по скликанню територіального з’їзду України». Впродовж десятихвилинної перерви (!) учасники пленуму встигли «намітити кандидатів до цих комісій, оприділити склад їх», а серед них:

– Миколу Левитського, 37-річного українського есера, завідувача юридичним департаментом Українського генерального військового комітету,

– його 23-річного однопартійця Миколу Шрага, студента-економіста Московського університету, людину, особисто наближену до голови УЦР,

– есдека Бориса Бабича, людину невідомого нам віку та освітнього рівня, активіста есерівської «Селянської спілки»,

– його однопартійця, 28-річного Євгена Касьяненка, людину надзвичайно радикальних поглядів (досить сказати, що життєвий шлях цього полум’яного в майбутньому більшовика перервала чекістська куля; за професією він був нібито авіаконструктором, але де здобув вищу освіту, досі невідомо),

– Василя Бойка, 25-річного випускника Київського університету Св. Володимира, літературознавця за фахом, члена УПСФ (а тоді ще УРДП),

– Сергія Єфремова, одного із засновників УРДП (згодом