Читати книгу - "Принцеса і королева, або Чорні та Зелені"

кінця міста. Міська варта прибула туди великим загоном — п’ять сотень вояків, озброєних тесаками, списами та шпичастими кийками, у чорних кольчугах, сталевих мисюрках і довгих золотих киреях. Вони стали стіною списів та щитів на південному краю площі. На їхньому чолі височів пан Лютор Довгаль верхи на забраному в броню огирі, з мечем у руці. Від самого його вигляду кількасот бунтівників повтікало у криві провулки, а ще кількасот — коли пан Лютор наказав золотокирейникам наступати.

Але ще десять тисяч лишилося стояти там, де стояло. Натовп був такий щільний, що найбоязкіші, ладні вже накивати п’ятами, мусили стояти, неспроможні поворухнутися — а їх штовхали, несли, збивали додолу і топтали ногами. Інші просувалися уперед, зімкнувши лікті, й волали прокляття назустріч списам, що наближалися під повільний перестук тулумбасів.

— Звільніть дорогу, кляті йолопи! — ревів пан Лютор. — Розходьтеся по домівках, і ніхто вас не зачепить! Тікайте додому!

Одні кажуть, що першим загинув якийсь хлібопік. Коли вістря списа проштрикнуло йому груди, він лише забурчав здивовано і очима проводив струмок крові, що потік його фартухом. Інші твердять, що першою вмерла дівчинка, збита й затоптана бойовим конем пана Лютора. З натовпу прилетів камінь і вдарив у чоло одного зі списників. Звідусіль чулися прокляття і вереск, з даху летіли дощем палиці, камені та нічні горщики, а лучник з іншого кінця майдану почав пускати стріли. Одного вартового пхнули смолоскипом, і за миг ока золота кирея запалала ясним вогнем.

Міська варта складалася з дебелих чолов’яг — молодих, міцних, добре навчених, озброєних та вкритих бронею. Їхня стіна щитів трималася на протязі десяти сажнів, або й більше; варта проклала криваву стежку крізь натовп, лишаючи по собі мертвих та скалічених. Проте числом вони не переважали п’яти сотень, а бунтівників зібралося кількадесят тисяч. Ось упав один вартовий, тоді другий, і скоро простолюд уже вдирався до дірок у лаві захисників, бив ножами та камінням, гриз зубами, перекидав вартових на землю спереду і з боків, накидався ззаду, жбурляв черепицю з дахів та балконів.

Битва перетворилася на бійню. Золотокирейників оточили, стиснули, затопили зусібіч, не лишивши їм місця навіть змахнути зброєю. Багато вартових померли від власних мечів, а інших розірвали на шматки, забили ногами, затоптали чоботями, порубали сапками та різницькими тесаками. Свавілля не уникнув навіть грізний пан Лютор Довгаль: меча йому вирвали з рук, а самого витягли з сідла, штрикнули у живіт і забили на смерть каменями з бруківки. Голову та шолом лицаря понівечили так, що коли наступного дня по тіла приїхали труповози, його змогли упізнати лише за зростом і статурою.

Тієї довгої ночі над половиною міста панував цілковитий безлад, а над рештою чубилися вельми дивні пани та самозвані королі, що вигулькнули нізвідки і невідомо як. Заплотний лицар на ймення Перкин Блощичка коронував власного зброєносця Тристана, підлітка шістнадцяти років, якого оголосив тілесним нащадком покійного короля Візериса. Будь-який лицар може висвятити у лицарі іншу людину, і пан Перкин заходився висвячувати кожного сердюка, злодія та різника, що виявляв бажання стати під подерте Тристанове знамено. Чоловіки та хлопці, бачачи таку справу, сотнями стікалися присягати йому на вірність.

На світанку все місто палало пожежами, Шевською площею валялися трупи, а Блошиним Подолом блукали зграї погромників, які вдиралися до крамниць і домівок та накладали руки на всіх чесних людей, що траплялися назустріч. Вцілілі золотокирейники відступили до казарм, і на вулицях встановилася влада помийних лицарів, блазенських королів та навіжених пророків. Наче таргани, яких той набрід нагадував найбільше, вони тікали від світла, ховалися у льохи та схрони, щоб проспатися від пияцтва, поділити здобич та змити кров з рук. Золотокирейники зі Старої та Драконової брам зробили вилазку за наказом своїх сотників — пана Балона Березняка та пана Гарта Заячої Губи — і до полудня дещо відновили лад на вулицях північніше та східніше від пагорба Раеніс. Пан Медрік Мандерлі на чолі сотні вояків з Білої Гавані зробив те саме на північний схід від Аегонового пагорба аж до Залізної брами.

У решті ж Король-Берега, як і раніше, панував цілковитий безлад. Коли пан Торген Мандерлі повів північан униз Гаком, то побачив, що Рибницький Майдан та Річковий Ряд юрмляться помийними лицарями пана Перкина. Коло Річкової брами над мурами плескав блазенський прапор «короля» Тристана, а тіла сотника та трьох десятників висіли на брамній башті. Решта залоги при «Грязючній» брамі перебігла до пана Перкина. Пан Торген втратив чверть свого загону, коли намагався пробитися назад до Червоного Дитинця… але ще легко відбувся порівняно з паном Лорентом Марбрандом. Останній повів до Блошиного Подолу сотню лицарів та щитників, а повернулося звідти шістнадцятеро, і пана Лорента, Регіментаря Королевогвардії, серед них вже не було.

До вечора Раеніра Таргарієн опинилася у скрутній облозі з усіх боків, а правління її зійшло на цілковиту руїну. Королева шаленіла, дізнавшись, що Дівостав перейшов на бік ворога, що Кропивка зникла, а власний коханий чоловік її зрадив. Коли ж пані Мисарія попередила, що найгірше почнеться з темрявою, і що нова ніч може виявитися гіршою за попередню, Раеніра затремтіла. На світанку при ній у престольній палаті перебувало з сотню двірських панів та різних слуг, але один за одним вони вислизали геть.

Настрій її милості хилитався того дня від люті до відчаю і знову до люті. Королева так відчайдушно хапалася за престол, що на заході сонця її руки спливали кров’ю. Вона віддала провід над золотокирейниками панові Балону Березняку, сотникові при Залізній брамі, надіслала ще круків до Зимосічі та Соколиного Гнізда, благаючи про нову допомогу, оголосила наказ про засудження зрадників Мутонів з Дівоставу на ганьбу та смерть, і поставила молодого пана Глендона Добряна Регіментарем Королевогвардії. (Хоча пан Добрян мав від народження якихось двадцять років, а Білим Мечем став лише на попередній поворот місяця, та він уже того самого дня встиг відзначитися у бою в Блошиному Подолі. Саме він привіз назад до замку тіло пана Лорента, не дозволивши бунтівникам спаплюжити його.)

Аегон Молодший не залишав матері ані на хвилину, проте рідко казав хоч слово. Тринадцятирічний принц Джофрі вдяг свій обладунок зброєносця і молив королеву дозволити йому поїхати до Драконосхрону та сісти на Тираксеса.

— Я хочу воювати за вас, пані матінко, як воювали мої брати! Дозвольте мені довести, що хоробрістю я не поступаюся їм!

Але його слова лише зміцнили рішучість Раеніри.

— Так, вони були хоробрі. А тепер вони мертві. Мої милі, любі хлопчики — вони обоє мертві.

І