Читати книгу - "Митькозавр iз Юрківки"

– Всі чули? – запитав князь у когось за Вічиною спиною, і хлопчина озирнувся.

Він так захопився власною розповіддю, що й незчувсь, як до зали набилося повно люду. Бояри з посохами у високих хутряних шапках, воїни з мечами, мабуть, князева охорона, місцева знать, челядь з усього терема – стояли упереміш і мовчки дивилися на Віку. Цікавість і захват читались у їхніх очах.

– Княжич тут? – запитав князь.

– Тут, – пробився наперед хлопець трохи старший од Віки, із чималою книгою під пахвою.

– Добре, – кивнув князь. – Учись, чадо. Бач, що наука дає. А ти грамоти ніяк не подужаєш. Учитель на тебе скаржиться. Подивися, з кого слід приклад брати. З отрока премудрого.

Віка мимохіть розплився у посмішці. Таких приємних слів йому ще ніколи не говорили.

– Де ж ти взявся такий? – захоплено звернувся князь до Віки. – Скільки ти книжок перечитав?

– Ого! – відказав гордо Віка. – Хіба ж я їх лічив! Я он лише за це літо прочитав книжок із п’ять і одну брошуру: «Що слід знати про сказ».

На князя це останнє повідомлення справило чогось найбільше враження.

– Рідний ти мій! – у щасливій нестямі підбіг він до Віки. – Віко! Вікусику! Учись! Учись, гультяю! – дав він запотиличника синові. – Будеш, аки отрок, прерозумним.

Княжич сердито зиркнув на Віку і протягнув:

– Я ж стараюсь, батечку.

– Стараюсь! А пергамент з лічби хто третього дня спаскудив? Хто ляпку на книгу поставив? Хто завдання з грецької на тому тижні не виконав? Це тобі не старі часи, коли без науки обходились! Вікусику! – знов повернувся до гостя. – А ти надовго до нас? Лишайся назавжди. Будеш пестуном княжичевим, вихователем, значить. Га? Вчитимеш його розуму, премудрості своїй. Житимеш у моєму теремі, хороми тобі відведу. А не хочеш – окремий терем для тебе збудую, челяді дам. Що забажаєш – усе твоє буде.

– Та ні, князю, дякую, – одказав хлопець. – Мені додому треба, на понеділок уроки… Знаєте, – вчасно схаменувся, – я в себе теж учу людей всяких. Шкода їх – аж плакати хочеться. Приходять, повчи нас, кажуть, Віко, а то зовсім пропадемо. Б’єшся з ними, б’єшся, а толку ніякого. Один скульптури ліпить, другий оповідання пише – весь клас такий. Я їм говорю: «Вам би тільки волів поганяти, а не в науку лізти», – та де там! Ходять, просять… От і доводиться. Бо де ж вони ще такого, як я, візьмуть?

З усіх слів князь зрозумів лише, що у Віки безліч дурних учнів, і знову взявся за своє:

– Ну от бачиш, багато бевзів усяких. А тут один лише синочок. Єдиненький у мене. Миню, Миню, – покликав. – Ходи-но сюди. А ви йдіть собі, – звернувся до натовпу. – Хто може лишитися, той сам знає.

– Що, тату? – підійшов княжич.

– Ось, хочеш розуму набиратись у вчителя премудрого?

– Хочу, – зітхнув княжич, і в очах його Віка прочитав дуже нехороше до себе ставлення.

– Хоче, хоче, – заговорив князь до Віки. – І тобі ж краще. Замість багатьох учитимеш одного. А він же в мене не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так – я його й не чіпав би. Грамоту осягнув. От диви. Це що таке? – запитав у Мині і, не чекаючи відповіді, витягнув у нього з-під пахви здоровенну книгу й розкрив навмання. – Читай, щоб учитель чув.

Віка спогорда поглянув через княжичеве плече на списану сторінку (що-що, а читати він таки вміє), і очі в нього полізли рогом. Знайомі букви у тій книзі стояли впереміш із якимись ніколи не баченими, химерними, і все те складало ще менш зрозумілі слова. «Це ж по-староруськи написано!» – здогадався він і хутенько закрив книгу.

– Не треба, не треба, – сказав. – Хай-но іншим разом.

– А то по-грецьки тобі втне, га? – запитав князь. – Може, – додав гордо.

– Не зараз, не зараз, – нервово смикнувся Віка. – Іншим разом.

– А може, з історії щось розповість? Про Олега чи Володимира. Хай про походи Святослава розкаже. Усе знає, мов по-писаному. А то ще…

– Потім! Потім! – не дуже ввічливо урвав його мову Віка.

– «Слово о полку Ігоревім» напам’ять прочитає, «Повість временних літ», – не здавався князь. – А ти його перевір. Та виправ, коли що не так. Ти ж бо в нас наймудріший. Ану, Миню! – підохотив сина.

Той же, щоб не накликати батькового гніву, швиденько й завчено почав:

– «Словенам, живущим крещеним і князем їх, Ростислав, і Святополк, і Коцель послаша ко царю Міхаілу, глаголюще: Земля наша крещена, і нєсть у нас учителя іже би наказав і поучав нас…»

– Воістину! Воістину так! – не став слухати далі князь. – Нєсть у нас учителя, не було тобто, а тепер буде, – і поклав руку на Вічине плече. – Ану, що там далі? – знов звернувся до Минька.

– Що далі, те нехай там і буде, – не роздумуючи довго, втрутився Віка. Він ледь уторопав, про що то йшлося в облюбованому Миньком уривкові; про виправляння ж не могло бути й мови. – Вистачить! Бачу – знає дещо отрок, але вчити його…

– А ти постривай. Не поспішай із відповіддю, – квапливо заговорив князь. – Ти не думай, що тільки вуєм його будеш. Ні… Ось, – вибіг він із світлиці у бічні двері і враз повернувся, тримаючи в руці якийсь ніби сплетений із грубих золотих сталок обруч, – гривну тобі жалую. – І з урочистим виглядом почепив Віці на шию важкеньку оздобу.

– Ах! Князь гривною пожалував! – прокотилось у гурті бояр і поважних людей князівства. Задні ж стали витягувати шиї, проштовхуватись наперед, аби побачити, як жалують гривною нікому не відомого пришельця.

Що таке «гривня», Віка добре знав, а от «гривна»… видно річ дуже коштовна й почесна.

– Ану, тихіше! – гримнув князь на розбурханий небаченою подією гурт. – Призначаю… Як твого батька звуть? Призначаю Вікентія Володимировича першим своїм радником із пожалуванням йому терема на Заріччі і земель довколишніх. Приготуєш дарственну, – кинув рудобородому.

Чоловік цей, у довгім балахоні, перебував у світлиці з самого початку, відколи Віку привели, але тільки тепер хлопець збагнув – увесь час він старанно щось писав за своїм столиком.

– А це хто? – сміливо запитав Віка.

– Літописець наш, – відповів князь. – Теж людина мудра, але до тебе, видно, йому далеченько.

Обличчя в рудобородого при словах отаких скривилося, і він іще дужче зігнувся над своїми пергаментами.

Але хоч як приємно розгорталися події, Віка помітив: бояри, котрі спершу слухали все, пороззявлявши роти, тепер потай перешіптувались, переморгувались, кидали сердиті погляди на хлопця і несхвально хитали головами. А вищий від усіх Онисим щось говорив, розмахував руками і разів зо два