Читати книгу - "Знахар"

знався. Одна баба, Белякова з Нової Оселі, знала засіб від лишаю й на легкі пологи; церковний сторож у Радолишках позбавляв від глистів і вмів зарадити при кровотечах. Але всі вони наказували промовляти якісь молитви чи таємничі закляття, робили над хворим якісь знаки або давали їм амулети.

А цей новий знахар, Антоній із млина, нічого такого не робив. Порозпитує, подивиться, помацає, тоді походить, мов навіжений, по хаті, потираючи лоба, очі догори зведе, а тоді відразу каже, як недугу лікувати.

В околиці довго сперечалися, котрий знахар краще лікує. Та в одному безперечно Антоній Косиба був ліпшим за інших: він не брав грошей. Коли хворий приносив грудку масла, курку, торбинку бобів, сувій домотканого полотна чи лантух вовни, він це приймав, коротко дякуючи у відповідь, та якщо не приносили — лікував так само. Іноді біднішим роздавав щось, а решта потрапляла до Мельникової комори. Сам Антоній потребував небагато: от, аби вистачило грошей на куриво, пару юхтових чобіт і сяку-таку одежину. Та на це ставало його заробітку в млині, бо роботу він не покинув, хоча Прокіп з удячності за сина й з огляду на те, що Антоній їм віддавав, сам переконував його відмовитися від праці.

Тим часом кількість пацієнтів зростала. Траплялися й такі дні, коли Антоній не міг навіть години виділити для роботи. Біля його прибудови стояв десяток возів з тяжко хворими. Ті, що мали сили, приходили пішки, хіба що прибували здалеку, бо й таких не бракувало.

У комірчині, у сінях і в самій хаті в кутках виростали цілі гори подарунків, бо матінка Агата погоджувалася тепер брати лише харчі, а полотно, вовна, льон, баранячі й телячі шкури, пір’я й передусім лікувальні трави, єдине, що дуже охоче завжди брав Антоній, лежали купами.

— Ну й мотлоху тут у тебе, справжній тобі хлів, — казала широкостегна Зоня, взявши руки в боки, — а добра різного, мов у жида за піччю. Як хочеш, то я приберу… Підлогу теж добряче вимити треба…

— Нехай, — махав рукою той. — Мені й так добре.

— Вікна добре було б помити, — додавала Зоня.

— Обійдеться й так.

— Чоловік без догляду — як город без плоту.

Антоній мовчав, сподіваючись, що коли не озиватиметься, то Зоня, як завжди, постоїть, постоїть, а тоді забереться й піде. Він на неї навіть не сердився, бо любив за добру вдачу, але волів бути сам.

Та цього разу Зоня не поступалася.

— Ти, Антонію, чоловік хазяйновитий. Тільки не вмієш своєї користі допильнувати. Ге-ге, ти б міг так забагатіти, якби хотів. Стільки люду до тебе приходить. Хворим допомагати, це, звісно, християнська справа, коли хто бідний, то й задурно можна, але в мене аж усередині все переверталося, що з такого багатія, як Дулейко з Бервінтів ти лише кожушок узяв. Та він би корову тобі дав, якби ти лише сказав. Міг би великі гроші заробляти.

— Не треба мені грошей, — знизав він плечима. — Я ж не голодую, а збирати не маю для кого.

— А це вже ти сам винен.

— Чого це?

— Що не маєш для кого. Тобі жінка потрібна. І діти.

— Я вже старий, — ухильно буркнув Антоній.

Зоня засміялася.

— Так-таки й старий. Не одна б за тебе пішла.

— Обійдеться.

— Я й сама пішла б. Правду кажу. Пішла б.

Антоній швиденько відвернувся від неї й пробурмотів:

— Ти ці дурниці облиш.

— А чого дурниці? Не бійся. Місяця не минає, щоб до мене хтось не посватався. Не така я вже й погана, хоч і вдова. Минулої неділі ти сам бачив, приїздили з Віцкунів старий Баран і садівник Сивек. Хотіли мене висватати за молодого Мищонека. А я не погодилася, хоча він і молодший за мене, і волоку[7] землі в спадок від батька отримає. А я не хочу. Не такого мені треба чоловіка. А за тебе піду, тільки скажи. І знай, що сам Прокіп був би цьому радий…

— Не мені женитися, Зоню…

— Хіба я тобі не подобаюся?

— Що там подобатися… Ніхто мені не до вподоби, бо я не оженюся.

— А це чому?

— Та от так.

— Баби тобі треба. Хіба ж ні?

— Та ні.

— А щоб же тебе холера вхопила! — вибухнула несподівано Зоня. — Бодай ти на горі стояв, а сонця не бачив! Щоб тебе трясця мордувала! Бодай ти у воді сидів і пити хотів! Чи бач? Такий неприступний? Такий затятий? Добре, добре! Я тобі цього не подарую! Тьху!

І вибігла, почервоніла від гніву, грюкнувши дверима. Проте наступного дня гніву в ній більше не було. Зоня знову дбайливо досипала йому юшки, наливала міцнішого, ніж іншим, чаю й вишкіряла в усмішці рівні білі зуби.

Ніхто з мельникової родини, крім Зоні, не зазирав до Антонієвої прибудови. За винятком малої Наталки. Дівчинка ладна була сидіти тут удень і вночі, якби тільки могла. Вона дуже звикла до Антонія.

Одного дня сказала йому:

— Тітка Зоня чимраз більше чепуриться. Учора на ярмарку червону блузку купила. І мило запахуще. І черевички на таких високих підборах…

— То й добре.

— А я знаю, нащо вона так чепуриться.

— Ну, бо баба, а баби люблять чепуритися.

— Ні, — похитала заперечно головою Наталка. — Вона через те, що хоче з тобою женитися.

— Не мели казна-чого, — буркнув Антоній.

— Це не я, так Віталіс каже. І бабуня теж.

— Дурниці вони кажуть.

Дівчинка сплеснула в долоні.

— Справді? Справді?

— Ну, певне, що дурниці, а ти чого радієш?

— Бо я знаю, чому ти не хочеш тітки Зоні. Ти зі мною оженишся, коли я виросту.

— Авжеж, авжеж, — Антоній погладив її по голові й усміхнувся.

— Оженишся?

— Ти виростай.

Лише з нею він охоче розмовляв і лише до неї іноді всміхався. Він щиро полюбив Наталку. Тож щоразу, коли в неї ставалися напади епілепсії, він дуже хвилювався й обіцяв собі навесні піти до лісу й пошукати цілющих трав, котрі могли б її вилікувати. Скрізь довкола, де люди збирали на продаж чи для власних потреб ромашку, валеріану, м’яту, липовий цвіт, пижмо, блекоту, спориш, листя берези, мак-самосійку, дягель, полин, подорожник, вовчі ягоди, чабрець, шипшину й різні інші лікарські рослини, він ніяк не міг допитатися лише про цю. Не міг пригадати собі назву, і хоча й описував докладно, як виглядає ця рослинка з маленькими вузькими листочками, ніхто не знав ані назви, ані того, чи в тутешніх лісах її можна знайти.

Одного разу Антоній навіть подався до аптеки в Радолишках, сподіваючись там купити. Але аптекар, роздратований довгим поясненням і тим, що сам він