Читати книгу - "Знахар"

Антоній глянув на нього, тоді на шапку: вона була повна невеличких золотих монет.

— Що ти, Прокопе?! — сахнувся Антоній. — Що ти? Чи ти здурів?

— Бери, — повторив Мельник.

— А нащо ж мені воно?! Мені не треба. Дай спокій, Прокопе. Хіба ж я задля грошей? Я ж щиро, за твою доброту! Та й хлопця шкода мені було!

— Візьми.

— Не візьму, — рішуче відказав Антоній.

— Чому?

— Нінащо мені те багатство. Не візьму!

— Я ж від щирого серця, бачить Бог, що від серця. І не шкода мені.

— А я від щирого серця дякую. Спасибі тобі, Прокопе, за твою доброту, але грошей мені не треба. Хліб маю, на тютюн та одяг зароблю, чого ж мені ще?!

Мельник якусь хвилю розмірковував.

— Я даю, — мовив він врешті, — а ти не береш. Твоя справа. Звісно, силою не впхну тобі. Але й тобі так не можна! Як же ти, Антонію, не дозволиш собі віддячити? Невже хочеш, щоб мені люди очі кололи, що я тобі за таке нічим не відплатив? Не можна так, не по-християнському це, не по-людськи. Не береш золота, то візьми інше. Будь моїм гостем. Живи з нами, як родич. А захочеш часом у млині щось допомогти, чи там на господарстві, допомагай. А не захочеш — то й ні. Живи, як у рідного батька.

Антоній кивнув головою.

— Мені в тебе гарно живеться, Прокопе, і я зостануся. Але хліба дурно не їстиму. Доки стане здоров’я й сили, від роботи не відмовлюся, бо яке ж це життя без роботи? А тобі за доброту дякую.

Більше мови про те не було. І все залишилося, як і перше. Лише на стіл матінка Агата відтепер завжди ставила окрему тарілку для Антонія, і найсмачніші кусні для нього вибирала.

Найближчої п’ятниці, коли в млині найбільше роботи було, Василь вийшов на подвір’я в короткому новому кожушку, у каракулевій високій шапці й високих чоботях з лакованими халявами. Ходив, мовби нічого й не трапилося, у всіх на очах. Селяни аж роти пороззявляли, і знай штурхали одне одного ліктем у бік, бо ніхто повірити не міг, буцім правда оте, про що баби розповідали, мовляв, наймит Прокопа Мельника, який прибивсь до них хтозна-звідки здалеку, Антоній Косиба, дивовижно зцілив Василеве каліцтво.

І якщо раніше всі балакали про Василеве каліцтво, то тепер так само голосно говорили про його одужання. Говорили в Бернатах і в Радолишках, у Віцкунах і Нескупій, у Побереззі й у Гумниськах. А звідтіля звістки ширилися далі, аж до маєтків Ромейків та Кунцевичів, до великих сіл над Ручейницею і ще далі. Там люди через відстань менше цим цікавилися, зате тут, під боком, про незвичайне одужання в млині пам’ятали всі.

Тож коли наприкінці лютого під час вирубки в Чумському лісі береза, падаючи, придавила селянина з Нескупої, Федорчука, сусіди вирішили везти його до млина, до Антонія Косиби. Привезли ледь живого. Йому вже й кров горлом пішла, він і стогнати перестав.

Коли санчата, що їх тягнув невеличкий коник, стали біля млина, Антоній саме ніс до комори мішок з висівками.

— Рятуй, брате, — озвався один зі старовірів. — Сусіда нашого деревом придавило. Четверо дітей малих сиротами залишиться, бо матір минулого року поховали.

Вийшов і Прокіп, а ті до нього, аби він їх підтримав.

— Твого сина вилікував, нехай же й Федорчука рятує.

— Не моя то справа, добрі люди, — відказав повагом Прокіп, — я не можу йому ані заборонити, ані наказати. То йому вирішувати.

Тим часом Антоній обтрусив руки від борошна і став навколішки на снігу біля саней.

— Беріть його обережно, — мовив він за хвилину, — і несіть за мною.

Потому, як Василь видужав, Антоній уже й залишився в прибудові. Там було йому зручніше, до того ж, там ніхто не жив. Туди й занесли Федорчука.

До вечора Антоній займався ним, а ввечері пішов до хати, де чекали нескупівські селяни.

— Слава Богу, — сказав він їм, — ваш сусіда чоловік дужий, хребет залишився цілий. Лише шість ребер зламано та ключицю. Відвезіть його додому й нехай лежить, доки кров’ю не перестане плювати. Щойно йому кашель підійде, нехай лід ковтає. Гарячого йому не давайте. І рукою лівою щоб не ворушив. Зростеться. Днів за десять приїдьте хтось із вас по мене, то я сам подивлюся.

— А не помре?

— Я не пророк, — знизав плечима Антоній, — та гадаю, що коли зробите все, як я кажу, то виживе.

Забрали вони Федорчука й поїхали. Та не минуло й десять днів, як звідтіля ж, із Нескупої, привезли нового пацієнта. Наймит одного з господарів, рубаючи кригу на річці, підсковзнувся, розмахнувшись сокирою, і розрубав собі ступню мало не до кісточки. Чи то сокира була заіржавіла, чи з личака якась зараза до рани дісталася, та нога на очах чорніла. Сам поранений усвідомлював, що це гангрена.

Антоній лише головою похитав і буркнув:

— Я тут нічим не допоможу. Нога пропала.

— Хоч життя рятуй! — благав нещасний.

— Треба ногу відрізати ось тут, у цьому місці, — Антоній показав над коліном. — Залишишся на все життя калікою, та ще й мене проклинатимеш. Скажеш, мовляв, була можливість урятувати.

— Брате, присягаюся, що ні, рятуй. Таж я сам бачу чорні плями. Гангрена.

— Як хочеш, — погодився Антоній.

Операція була неймовірно болючою й ослабила хворого настільки, що протягом кількох днів навіть мови не було, щоб його забрати додому. Проте життю вже нічого не загрожувало.

Після цих випадків слава Антонія Косиби зросла ще більше. Мало не щодня почали приходити хворі з різними недугами. У кого очі загноїлися так, що світа Божого не видко, іще комусь кістки ломило, хтось скаржився на кольку, інший задихався від кашлю. Траплялися й такі, котрі самі не знали, що з ними таке, от слабували та й годі.

Антоній не всім допомагав. Декого відразу відсилав зі словами, що від їхньої хвороби ліків немає. Деяким казав різне: то прикладати до живота мішечок з гарячим піском, то солі до страви не додавати і м’яса не їсти, то відвари різних трав пити. І якось так виходило, що ті, хто від нього з порадою вийшли, завжди одужували, а якщо й не повністю, то бодай полегшу в стражданнях отримували.

У тій околиці було кілька знахарів. У Пічках, у графа Зантофта, старий вівчар умів замовляннями вилікувати бешиху й зубний біль, та й на інших хворобах теж