Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Мікаель приязно розсміявся:

— М-гу, на колінах, яких я абсолютно не пам’ятаю. Але звідки ви дізналися, хто я такий? Я хочу сказати, що справа ж була на початку шістдесятих.

— Вибач, але ти мене неправильно зрозумів. Ви переїхали до Стокгольма, коли твій батько дістав посаду керівника майстерні на заводі «Заріндерс меканіска». Це було одне з багатьох підприємств, що входили до концерну «Ванґер», і на цю роботу його влаштував я. У нього не було освіти, але я знав, на що він здатний. У ті роки ми з твоїм батьком неодноразово зустрічалися, коли в мене бували справи на «Заріндерс». Близькими друзями ми не були, проте завжди зупинялися поговорити. Востаннє я бачив його за рік до смерті, і тоді він розповів мені, що ти вступив у Вищу школу журналістики. Він дуже тобою пишався. Незабаром після цього ти прославився на всю країну у зв’язку з бандою грабіжників — Калле Блумквіст і таке інше. Я стежив за тобою і за ці роки прочитав багато твоїх статей. До речі, я досить часто читаю «Міленіум».

— Гаразд, зрозуміло. Але що саме ви хочете, щоб я зробив?

Хенрік Ванґер опустив погляд на руки і потім зробив кілька ковтків кави, мовби йому потрібний був маленький перепочинок, перш ніж нарешті підійти до суті справи.

— Мікаелю, перш ніж почну розповідати, я хотів би укласти з тобою угоду. Мені треба, щоб ти зробив для мене дві речі. Одна з них є швидше приводом, друга — власне справою.

— Яку угоду?

— Я розповім тобі історію в двох частинах. У першій мова піде про сім'ю Ванґер. Це привід. Історія буде довгою і похмурою, але я постараюся дотримуватися тільки чистої правди. Друга частина — безпосередньо моя справа. Думаю, що іноді моя розповідь здаватиметься тобі…. божевільною. Мені треба, щоб ти вислухав мою історію до кінця — все те, що я від тебе хочу і що я тобі пропоную, — перш ніж вирішиш, візьмешся ти за цю роботу чи ні.

Мікаель зітхнув. Було очевидно, що Хенрік Ванґер не має наміру коротко й чітко викласти свою справу та відпустити його на вечірній потяг. Можна не сумніватися, що коли він зателефонує Дірку Фруде з проханням відвезти його на станцію, машина не заведеться через мороз.

Старий, мабуть, витратив багато часу, обдумуючи, як зловити його на гачок. Мікаель запідозрив, що все, що відбувалося з моменту, коли він ступив у кабінет, було добре зрежисованим спектаклем. Спершу пускається в хід несподіванка: він, виявляється, зустрічався з Хенріком Ванґером у дитинстві, потім йому показують фотографію батьків, упираючи на те, що його батько і Хенрік Ванґер були друзями, кажуть приємні слова про те, що старий знав, хто такий Мікаель Блумквіст, і роками здалеку спостерігав за його кар’єрою. Все це, можливо, і мало крихту істини, але разом з тим відповідало елементарному психологічному розрахунку. Іншими словами, Хенрік Ванґер був чудовим маніпулятором з багаторічним досвідом спілкування за зачиненими дверима з куди крутішими людьми. Не випадково він став одним з провідних промислових магнатів Швеції.

Мікаель прийшов до висновку, що Хенрік Ванґер хоче від нього чогось такого, чого йому, очевидно, робити абсолютно не захочеться. Залишалося тільки вивідати, про що йдеться, подякувати і відмовитися. І постаратися встигнути на вечірній потяг.

— Вибачте, так діло не піде, — сказав він і поглянув на годинник. — Я пробув тут уже двадцять хвилин. Даю вам рівно тридцять хвилин, щоб розповісти все, що вважаєте за потрібне. Потім я викликаю таксі і їду додому.

На мить Хенрік Ванґер вибився з ролі добросердого патріарха, і Мікаель відчув у ньому того нещадного керівника виробництва, яким він бував у роки своєї величі, коли йому доводилося долати опір або розбиратися з яким-небудь норовистим новим членом правління. Його рот скривився в гіркій усмішці:

— Зрозуміло.

— Все дуже просто. Не треба ходити околясами. Скажіть, що ви хочете, щоб я зробив, і я вирішу, візьмуся я за це чи ні.

— Ви хочете сказати, що коли я не зумію вмовити вас за тридцять хвилин, то не зможу це зробити і за тридцять днів.

— Щось подібне.

— Але моя розповідь довга і складна.

— Скоротіть і спростіть. У журналістиці так заведено. Двадцять дев’я ть хвилин.

Хенрік Ванґер підняв руку:

— Досить. Ваша думка мені ясна. Але перебільшення — це завжди психологічний прорахунок. Мені потрібна людина, що вміє проводити розслідування і критично мислити, і до того ж незалежна. Думаю, ви саме така людина, і це не лестощі. Добрий журналіст, звичайно, повинен мати ці якості, а я прочитав вашу книгу «Тамплієри» з великою цікавістю. Інша річ, що я зупинив свій вибір на вас, позаяк був знайомий з вашим батьком і знаю, хто ви такий. Якщо я правильно розумію, після справи Веннерстрьома ви виявилися звільненими з журналу чи, принаймні, пішли за власним бажанням. Це означає, що тепер у вас немає постійної роботи, і не потрібно великого розуму, щоб збагнути, що ви, очевидно, відчуваєте фінансові труднощі.

— І вам випадає слушна нагода скористатися моїм становищем, ви це хочете сказати?

— Може, й так. Але, Мікаелю, — можна, я називатиму вас Мікаелем? — я не маю наміру вам брехати чи вишукувати неправдиві причини. Для такого я надто старий. Якщо вам не до душі те, що я говорю, можете послати мене подалі. Тоді мені доведеться підшукати кого-небудь іншого, хто захоче на мене попрацювати.

— Гаразд, але в чому полягає робота, яку ви хочете мені запропонувати?

— Що вам відомо про сім’ю Ванґер?

Мікаель розвів руками:

— Ну, в основному те, що я встиг прочитати в Інтернеті, після того як у понеділок мені зателефонував Фруде. У ваш час «Ванґер» був одним з найпотужніших промислових концернів Швеції, а зараз його масштаб значно скоротився. Генеральним директором є Мартін Ванґер. Так, я знаю ще дещо, але до чого ви хилите?

— Мартін… він гарна людина, але за великим рахунком не боєць. Він не здатний керувати концерном у кризовій ситуації. Мартін хоче проводити модернізацію і спеціалізацію — що, по суті, правильно, — але йому заледве вдається просувати свої ідеї і ще важче забезпечувати фінансування. Двадцять п’ять років тому концерн «Ванґер» був серйозним конкурентом імперії Валленберґів. У Швеції на нас працювали сорок тисяч людей. Концерн забезпечував роботою і доходами всю країну. Сьогодні більшість