Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Хенрік Ванґер показував дорогу, і Мікаель прямував за ним. Вони увійшли до довгастого кабінету розміром близько сорока квадратних метрів, розташованого в торці будинку.

Більшу частину — метрів десять — однієї довгої стіни від підлоги до стелі займали книжкові полиці, заставлені неймовірною сумішшю з художньої літератури, біографій, книжок з історії, довідників з торгівлі і промисловості, а також товстих папок. Книги були розташовані абияк. Стелаж, схоже, активно використовувався, і Мікаель зробив висновок, що Хенрік Ванґер любить читати. Уздовж протилежної стіни витягнувся довгий письмовий стіл з темного дуба, поставлений так, що той, хто сидів за ним, був повернений лицем до кімнати. На стіні в засклених рамках педантичними рядами розташовувалося велике зібрання засушених квітів.

З торцевого вікна Хенріку Ванґеру відкривався вид на міст і церкву. Біля вікна стояли диван, м’які крісла і журнальний столик, на якому Анна приготувала філіжанки, термос, домашні булочки і печиво.

Хенрік Ванґер зробив запрошувальний жест, але Мікаель удав, що не зрозумів; замість сісти він з цікавістю пройшовся по кімнаті, оглянувши спочатку книжкові полиці, а потім стіну з квітами. Письмовий стіл був акуратно прибраний, якісь папери лежали стосом. На кінці столу стояла рамочка з фотографією темноволосої молоденької дівчини, вродливої, з пустотливим поглядом.

«Панночка, з якою гратися небезпечно», — подумав Мікаель.

Фотографія, мабуть, була зроблена під час конфірмації. Вона вицвіла і виглядала дуже старою. Раптом Мікаель усвідомив, що Хенрік Ванґер за ним спостерігає.

— Ти пам’ятаєш її, Мікаелю? — спитав він.

— Пам’ятаю? — Мікаель здивовано скинув надбрів’ям.

— Так, ви з нею стрічалися. Адже ти вже бував у цій кімнаті.

Мікаель роззирнувся і заперечливо похитав головою.

— Авжеж, як же ти можеш це пам’ятати. Я знав твого батька. У п’ятдесяті-шістдесяті роки я неодноразово запрошував Курта Блумквіста лагодити і ремонтувати устаткування. Він був талановита людина. Я намагався вмовити його вчитися й далі, щоб стати інженером. Ти провів тут усе літо шістдесят третього року, коли ми міняли устаткування на папероробному заводі в Хедестаді. Знайти житло для вашої родини було важко, і ми поселили вас у маленькому дерев’яному будинку через дорогу. Його видно з цього вікна.

Хенрік Ванґер підійшов до письмового столу й підняв портрет.

— Це Харієт Ванґер, онучка мого брата Рікарда Ванґера. Вона іноді наглядала за тобою того літа. Тобі було два роки і мало сповнитися три. Або було вже три — я достоту не пам’ятаю. А їй було дванадцять років.

— Вибачте, будь ласка, але я нічогісінько не пам’ятаю з того, про що ви розповідаєте. — Мікаель навіть засумнівався в тому, що Хенрік Ванґер говорить правду.

— Розумію. Але ж я тебе пам’ятаю. Ти бігав тут по всьому двору, а Харієт слідком. Мені було чути, як ти кричав, коли спотикався об щось. Я пам’ятаю, що одного дня подарував тобі іграшку — жовтий металевий трактор, з яким сам грався в дитинстві, — і він тобі страшенно сподобався. Думаю, що через колір.

У Мікаеля раптом усе всередині похололо. Він справді пам’ятав жовтий трактор. Коли він підріс, трактор прикрашав полицю його хлоп’ячої кімнати.

— Пригадав? Ти пам’ятаєш цю іграшку?

— Я її пам’ятаю. Можливо, вам буде приємно дізнатися, що цей трактор усе ще живий, він в Музеї іграшок, на Маріаторгет у Стокгольмі. Я віддав його туди, коли вони десять років тому розшукували справжні старі іграшки.

— Невже? — задоволено усміхнувся Хенрік Ванґер. — Дай-но я тобі покажу.

Старий підійшов до стелажа і витягнув з однієї з нижніх полиць фотоальбом. Мікаель помітив, що йому вочевидь було важко нахилятися і, щоб розпрямитися, довелося зіпертися об стелаж. Хенрік Ванґер знаком запропонував Мікаелю сісти на диван, а сам почав перегортати альбом. Він знав, що шукає, і незабаром, поклавши альбом на журнальний столик, показав на чорно-білу любительську фотографію, в нижньому кутку якої виднілася тінь фотографа. На передньому плані стояв маленький світловолосий хлопчисько в коротких штанцях, який розгублено і з деяким побоюванням витріщався прямо в камеру.

— Це ти того літа. Твої батьки сидять на задньому плані. Харієт трохи закрита твоєю мамою, а хлопчик зліва від твого батька — це брат Харієт, Мартін Ванґер, який сьогодні керує концерном «Ванґер».

Мікаель легко впізнав своїх батьків. Мати вочевидь була вагітна — отже, сестра вже була в проекті. Він із змішаними почуттями роздивлявся фотографію, а Хенрік Ванґер тим часом налив каву й підсунув тарілку з булочками.

— Я знаю, що твій батько помер. А мати жива?

— Ні, — відповів Мікаель. — Вона померла три роки тому.

— Приємна була жінка. Я її дуже добре пам'ятаю.

— Але я впевнений, що ви попросили мене приїхати не для того, щоб згадувати моїх батьків.

— Ти цілковито маєш рацію. Я готувався до розмови з тобою декілька днів, але зараз, коли ти нарешті сидиш переді мною, я до пуття не знаю, з якого кінця почати. Напевно, перед поїздкою сюди ти дещо про мене прочитав. Тоді тобі відомо, що колись я мав великий вплив на шведську промисловість і ринок праці. Тепер я старий шкарбан, якому, зрозуміло, незабаром доведеться померти, і, мабуть, смерть якраз буде чудовою початковою точкою для нашої розмови.

Мікаель зробив ковток кави — завареної кави — і задумався про те, до чого ж ця історія приведе.

— У мене болить стегно, і мені важко робити довгі прогулянки. Одного чудового дня ти на собі відчуєш, як у людей похилого віку вичерпуються сили, але я не хворий і не страждаю старечим недоумством. Я не думаю про смерть постійно, але в моєму віці вже доводиться зважати на те, що мій час виходить. Настає такий момент, коли хочеться підвести риску і завершити всі незакінчені справи. Ти розумієш, про що я говорю?

Мікаель кивнув. Хенрік Ванґер висловлювався чітким і твердим голосом, і Мікаель уже відзначив, що старий зовсім не слабоумний і мислить цілком тверезо.

— Мене більше за все цікавить, навіщо я тут, — повторив він.

— Я запросив тебе приїхати, тому що хочу попросити тебе допомогти мені підвести цю саму риску. У мене залишилося кілька незакінчених справ.

— Чому саме мене? Я хочу сказати, чому ви думаєте, що я зможу вам допомогти?

— Тому що, якраз коли я почав подумувати про те, щоб кого-небудь найняти, твоє ім’я гучно пролунало у зв’язку із справою Веннерстрьома. Адже я знав, хто ти. Можливо, ще й тому, що колись пуцьвірінком ти