Читати книгу - "Джордж і таємний ключ до Всесвіту"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Хлопче, та в тебе геть уяви немає! — вигукнув професор Віздок. — Ми станемо господарями цієї планети! Вона вся належатиме нам.
— Стривайте, — втрутився Чахлик. Голос його прозвучав недовірливо: — А де ця планета? І як ми туди потрапимо?
— Чудові запитання, — відказав професор Віздок. — Ходіть сюди, я дещо вам покажу.
Він перейшов на другий бік кімнати, де на стіні було зображено космос і зорі. В одному кутку було намальовано кілька білих цяточок, обведених червоним колом, на яке вказував добрий десяток стрілок. Біля червоного кола виднілося ще одне — зелене, щоправда, порожнє. Відразу коло карти висіли білі дошки, покреслені діаграмами й усілякими чудернацькими символами. Ці «письмена» були, вочевидь, якось пов’язані із зоряною мапою.
Хлопці обступили професора Віздока — той кашлянув і махнув рукою на дивну базгранину.
— Діти, перед вами — майбутнє! Наше майбутнє! Підозрюю, — продовжував він, — що ви ніколи не задумувались, що я роблю після наших з вами уроків.
Хлопчиська хитнули головами — мовляв, ні, таки не задумувалися.
— То я полегшу вам життя. Перед вами, — професор Віздок випростав спину, так що тепер він нависав над хлопчаками, — експерт із планет. Я все життя досліджую планети й намагаюсь відкрити нові.
— І як, вдається? — запитав Чахлик.
— Я знайшов чимало нових планет, — гордо заявив професор Віздок.
— Але хіба ми вже не знаємо їх усіх? Марс, Сатурн, Юпітер? — не вгавав Чахлик.
Його друзі перезирнулися.
— О-о-о-о, — процідив Танк. — Хто б подумав? Чахлик хоче стати вчителевим пестунчиком.
— Неправда, — ображено фиркнув Чахлик. — Мені просто цікаво — і все.
— Ага! — підтакнув професор Віздок. — Маєш рацію! Нам відомі всі планети, що обертаються довкола найближчої до Землі зірки, яку ми називаємо Сонцем. Але я шукаю інші планети! Ті, що крутяться навколо інших зірок, дуже далеко від нас. Розумієте,— продовжував він, радіючи, що його учні, чи принаймні кілька з них, нарешті його слухають, — планету не так легко знайти. Я роками збираю дані з телескопів і бачив у космосі сотні планет. На жаль, більшість планет, які нам вдалося відшукати, обертаються надто близько до свого сонця, тобто вони занадто гарячі, щоб підтримувати життя.
— Тоді тут вже нічого не зробиш, — розчаровано пробурмотів Чахлик.
Професор Віздок показав пальцем на карту зоряного неба.
— Постривайте, — сказав він, — це ще не все. У космосі є незвичайні, фантастичні об’єкти, про які ми досі могли тільки мріяти. Настає пора, коли все зміниться, коли люди мандруватимуть космосом і селитимуться по всьому Всесвіту. Уявіть собі, хлопці, якби ми першими виявили цілком нову планету!
— Це схоже на той серіал, — засміявся Прищ, — у якому всі сіли в космічний корабель, полетіли на іншу планету, і там їх зжерли зелені іншопланетяни.
— Ні, анітрохи не схоже! — різко відповів професор Віздок. — Не плутай наукову фантастику й наукові факти. Ось ця планета, яку я виявив, — він провів пальцем по червоному кільцю, накресленому довкола білих цяток у кутку мали, — цілком може стати новою планетою Земля.
— Але, по-моєму, та нова планета дуже далеко звідси, — у голосі Чахлика відчувався сумнів.
— Справді, — погодився з ним учитель. — Вона дуже, дуже, дуже далеко. Так далеко, що якби я захотів поговорити з тамтешніми жителями по телефону, мені б довелося чекати кілька років, доки я почув би відповідь на своє запитання. Саме стільки часу треба, щоб моє питання дійшло туди, а їхня відповідь — сюди.
— А ви вже говорили з ними? — гуртом вигукнуло четверо дітлахів.
— Та ні! — сердито крикнув професор Віздок. — Я ж сказав — «якби!» Ви що, не розумієте, про що я?
— Але там точно хтось живе?— не вгавав Прищ, переступаючи від збудження з ноги на ногу.
— Важко сказати, — відповів професор Віздок. — Треба туди полетіти й подивитися.
— А як ви туди полетите? — запитав Рінґо, якому, як не дивно, теж стало цікаво.
Професор Віздок задивився кудись далеко над їхніми головами.
— Усе своє життя я намагаюсь потрапити у відкритий космос, — сказав він. — Одного разу мені майже вдалося.
Але дехто мене зупинив, і я досі йому цього не пробачив. То було найбільше розчарування в моєму житті. Відтоді я шукаю інший спосіб туди дістатися. І тепер у мене з’явився ще один шанс. Саме для цього ви мені й потрібні.
Професор Віздок витягнув з кишені листа.
— Ось лист, про який я вам казав, коли ми стояли на вулиці. Віднесіть його приятелеві Джорджа. Його звати Ерік. Укиньте листа в його поштову скриньку, але так, щоб вас ніхто не побачив, — сказав учитель, передавши листа Рінґо.
— Що це? — запитав Рінґо.
— Деяка інформація, — відповів професор Віздок. — В інформації — сила, хлопці. Завжди про це пам’ятайте.
Він повернувся до карти зоряного неба, показав попеченими пальцями на червоне коло, намальоване навколо яскравих цяток, і сказав: «Цей лист повідомляє, де саме в космосі міститься ця дивовижна нова планета — Земля номер два».
Чахлик відкрив, було, рота, але професор Віздок не дав йому й слова сказати.
— Передайте листа сьогодні ввечері, — мовив він, давши зрозуміти, що більше не хоче чути ніяких питань. — А тепер вам пора вже йти,— додав і поквапив хлопців до дверей.
— А гроші? — різко запитав Рінґо. — Коли ми дістанемо наші гроші?
— Знайдіть мене в понеділок у школі, — відповів професор Віздок. — Як доставите листа, я вам добре заплачу. А тепер ідіть.
Розділ дев’ятнадцятий
У понеділок в обід Джордж тихенько сидів у шкільній їдальні й нікого не чіпав. Він витягнув пакунок з перекусом й зазирнув усередину, сподіваючись побачити там те, що їли інші діти, — пакетик чіпсів, плитку шоколадки чи апельсиновий сік. Натомість у коробочці лежала канапка зі шпинатом, варене яйце, кілька кексиків із броколі та яблучний сік,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джордж і таємний ключ до Всесвіту», після закриття браузера.