Читати книгу - "Напівдикий"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Легенький дощик перетворився на справжню зливу, я змок до кісток і тремчу. Багаття згасло, рушаю в бік будинку, щоб заховатися під карнизами. Я вже майже там, коли помічаю постать, яка вискакує з будинку у внутрішній дворик. Несбіт. Він ставить на стіл п’ять великих широких мисок, а тоді біжить назад у будинок, рятуючись від дощу. Не знаю, що замислив Несбіт, але йду слідом за ним, зазираючи дорогою в миски. Миски порожні, хоч і доволі незвичні: вони зроблені з каменю й мають товсті нерівні боки.
Обійшовши будинок, я бачу, що Несбіт подався на кухню. Нічний димок, запалений ним біля вікна, струменить зеленим сяйвом. Я обережно відчиняю задні двері й заходжу в невеличку комору-гардероб. Інші двері ведуть з неї до кухні. Вони напіввідчинені, але якщо я стоятиму тихо, Несбіт не помітить, що я тут є. А я чую голоси й розумію, що там є ще й Ван.
— Я виставив миски.
— Добре. Думаю, звечора достатньо назбиралося. Побачимося за сніданком.
— Я оце подумав… — каже Несбіт.
— Ой лишенько, і воно тобі треба?
— Про малого.
— Ну-ну?
— Я думаю, ти маєш йому сказати.
— Що сказати?
— З ким ти співпрацюєш…
— З ким співпрацюємо ми, — виправляє його Ван.
— Він це врешті-решт виявить і… ну, я не думаю, шо йому це сподобається.
— А йому й не має це подобатися. Я цього й не сподіваюся від нього. Мені на це начхати. Найголовніше те, що він це зробить. Він долучиться, бо не має іншого вибору. Тому й не варто каламутити воду.
— Так, але…
— Що але? — Ван починає втрачати терпець. — Ти справді, Несбіте, дедалі більше починаєш нагадувати якусь стару каргу.
— Він Напівкодовий. І… ти просто не знаєш, Ван, шо це таке, а я знаю. Принаймні я знаю, шо таке бути Напівкровним. Йому не відомо, до кого він належить, а зараз він ні з ким не пов’язаний, ні з Білими магами, ні з Чорними. Він міг би долучитися до Альянсу, проте для цього треба їм повірити… повірити тобі… ну, але з цим може виникнути проблема.
— Так, Несбіте, ти цілком правий. Як це напрочуд розважливо з твого боку. А чи не могла б я запитати, що робиш ти для того, щоб налагодити дружні й довірчі стосунки з Натаном?
Несбіт пирхає.
— Хоч він того й не знає, але він уже мій дружбан.
Ван регоче, я чую це вперше: її сміх приємний, щирий і веселий. Потім вона говорить м’яким голосом:
— Несбіте, можу запевнити тебе, що я усвідомлюю цю проблему і обов’язково нею займуся, але зараз маю залагодити цілу купу інших проблем. Спершу нам треба врятувати ту дівчину, а я ще не вирішила, як нам це зробити.
Несбіт уривчасто хихоче у відповідь.
— Ну, так, шо правда, то правда.
Ван прочиняє двері й каже щось таке, чого я вже не чую, а тоді двері зачиняються.
Що то за повстанець такий, що має викликати в мене обурення? Та, в принципі, який завгодно Білий маг — ось очевидна відповідь.
Дощ ущухає й невдовзі припиняється. Дивлюся собі під ноги й бачу, що там уже назбиралася ціла калюжа. Несбіт здогадається, що я тут був, але цього вже не змінити. Знову прямую до озера повз дерева, що оточують галявину. Знаходжу там височезний і розлогий кипарис, під кроною якого є ще сухе місце. Зупиняюся там, а тоді ховаюся за його широким стовбуром.
На озері я бачу два човни. В обох корма освітлена маленькими ліхтариками, а просуваються вони вкрай повільно. У найближчому до мене човні є четверо людей, у дальшому — двоє, і всі вони вдивляються в берег, у мій бік, і всі вони мають біноклі.
Ловці!
І щось у поставі найдальшої від мене Ловчині підказує, хто це така. Вона висока, худорлява і струнка.
Джессіка.
Я мчу назад у будинок і прибігаю на кухню. Миска з нічним димком стоїть біля вікна, наче маяк. Хапаю якусь тканину й загашую димок. Несбіт починає протестувати, але я кажу йому:
— Ловці! На озері. Щонайменше шестеро.
Несбіт відразу вибігає з кімнати:
— Бери Габбі й мерщій у кімнату Ван! Мусимо шось забрати звідти. Маємо на все п’ять хвилин.
— Якщо вони помітили нічний димок, ми й п’яти хвилин не маємо, — відповідаю я, біжучи вслід за ним.
— То будемо сподіватися, шо не помітили.
Менш ніж за хвилину ми з Габріелем уже в кімнаті Ван. Вона обережно складає якісь флакончики в уже майже повний саквояж. Тоді каже:
— Несбіт учора був у Женеві, щоб закупити харчі. Мабуть, там його і вистежили.
Вона відкриває шухляду біля ліжка й витягає з неї Феїрборн. Кидає його у велику шкіряну сумку, бере її з собою. Прямуючи до дверей, показує на купку книжок у шкіряній палітурці та саквояж.
— Візьміть оце.
Ми всі стрімко біжимо до гаража, зустрічаючи дорогою Несбіта, який несе перекинуту через плече величезну торбу.
За хвилину Несбіт, Ван і я сидимо вже на задньому сидінні чорного лімузина. Габріель у шоферському кашкеті керує автом. Ми виїжджаємо з підземного гаража, прямуємо у досвітніх сутінках уздовж проїзду, залишаємо позаду ворота з електронною сигналізацією. Минуло, мабуть, не більше п’яти хвилин, відколи я побачив Ловців, але таке відчуття, що все це тривало хвилин двадцять.
На дорозі нічого підозрілого, але ж Ловці й не будуть роз’їжджати на танках.
Габріель завертає праворуч, подалі від Женеви. За якихось тридцять секунд назустріч нам їде якийсь фургон, і Габріель гукає:
— Там були Ловці! Троє попереду, хтозна скільки ззаду.
Ніхто йому не відповідає, ми лишень приглядаємося до кожного авта, що їде назустріч. Через півгодини з’їжджаємо з дороги, що йде вздовж берега озера, і тримаємо курс на північ, а Ловці вже нам більше не трапляються.
— Куди ми, до речі, прямуємо? — запитує Габріель.
Ван відповідає:
— Поки що на північ, але невдовзі маємо звернути на схід. Я знаю там ідеальне місце. Це старий замок, чудово прихований від чужих очей і в дуже доброму стані. Він має бути вільний о цій порі року.
Словаччина
Прибуваємо на місце, коли вже починає сутеніти. Ми їхали цілий день, зупинившись лише раз, щоб змінити лімузин на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Напівдикий», після закриття браузера.