Читати книгу - "Автохтони"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він натягнув светра зверху футболки, взяв ноут і пішов у хол, оскільки в холі вай-фай тягнув хоч якось.
* * *
Вона і після смерті ховалася у тінь. Майже ніяких згадок. Хіба що одна стара літературна вовчиця, жорстка, зла, розумна, відома, яка вдало вшилася з холодного голодного Петербурга і прожила в еміграції довге та відносно щасливе (хоча б уже тому, що довге) життя, побіжно згадувала її у своїх мемуарах, відтворивши прізвище, як видно, з голосу. «Крутилася там і якась Корш, поетеса слабенька, глибоко зіпсована символізмом, що вже виходив з моди, із гарним, втім, голосом, яка співала чи то в церковному хорі, чи то в опереті». Декілька рядків її віршів він відшукав у кеші Яндексу, але коли пройшов за посиланням, виявилося, що посилання веде в нікуди. Наскільки можна було судити з уцілілого в кеші фрагмента, вірші були і справді погані. У біографічній виносці до мемуарів іншої літературної дами, теж злої та розумної, яка теж дожила до похилих літ, пережила трьох чоловіків і всіх своїх суперниць, говорилося (мимохідь! мимохідь!), що Ніна Корш походила з поважного дворянського роду, втім, не першої руки. Це ж треба. Вона скидалася скоріше на хатню робітницю. Судячи з того ж джерела, Ніна Корш із головою поринула у вир пітерської богеми, і темні води виру зімкнулися над нею. Бульк – і все. Або, перекладаючи сухою мовою біографічної довідки, «подальша доля невідома». Він міг би доповнити довідку – вона втекла з пітерського лімба сюди. Сама? За кимось?
Феєрверк над дахами розсипався багряним, смарагдовим пір’ям, у самому серці вогню виросла й облетіла пульсуюча квітка. Залунало притишене хорове «ура!».
Він похитав головою і вирубив ноута. Лихоманило все сильніше. Через подряпину? Адже це лише подряпина…
– У вас йоду не знайдеться? Повинна бути аптечка.
Сонна Веронічка визирнула з-за конторки.
– Десь є… – сказала вона невпевнено. – О! Знайшла!
– Не допоможете? А то я спину здер і самотужки ніяк…
Незручно, проте сьогодні він побував і в більш делікатних ситуаціях. Просто свято якесь. День інтимних послуг.
– Хто це вас так?
Він не бачив, що вона там робить, тому що стояв, піднявши лікті й підтягнувши задерту футболку і светр догори. Але знов запекло.
– Собака наче.
– Здоровий. Стрибнув, чи що?
– Так. Звідки, я їх тут узагалі не бачив. Одного тільки. Маленький, вуха стирчать. У попонці.
– Тут, у центрі, собак не люблять. Бруд від них. А в нас туристи. Мерія штрафує. А в передмістях повно. Йдеш увечері, асфальт розтрощено, темно, калюжі, паркани глухі. Й собаки. Гавкають, гавкають… Виють.
Ще одна ракета обсипала дахи золотим, мерехтливим снопом колосся.
– Ви там живете?
– Жила, – сказала вона ухильно. – Ну ось, усе в порядку.
Він спустив футболку, обсмикав светра.
У блюдечку біля конторки молоко було свіжим, але вже заволіклося жовтуватим жирком. Якщо кіт його не п’є, навіщо вони взагалі його наливають? І де кішка?
– Дякую. Адже вас Вероніка звуть?
– Так. – Сонні очі не виказали аніякісінької цікавості.
– Скажіть, а є таке місце, де збираються антиквари? Старі книги, монети…
– А, це відразу за монастирем Сакрекерок. Там така мурована стіна у затиллях, вони там кожного дня збираються. Тільки це зранку треба. Вони до полудня вже йдуть.
– Дякую, – сказав він. – Величезне вам дякую. За все. Я, мабуть, піду спати.
– На добраніч, – сказала Веронічка байдуже і відвернулася.
* * *
Він перестрибнув канаву, прориту впоперек вулиці, – учора її ще не було, – і м’язи туго напружинились, і це було приємно. Далі буде ще веселіше. Далі буде гонитва і тепле, солоне, яке б’є у ребристе піднебіння, лоскоче горло… Вже зараз його пір’їнкою лоскотало передчуття, гаряче та вологе. В животі стиснулося і розгорнулося, стиснулось і розгорнулося, немовби друге серце.
Він сидів на жорсткій койці, хапаючи повітря ротом. Було дуже холодно. Вони через економію вимикають опалення на ніч, чи що? Ноги посіпувалися, як у собаки, який біжить уві сні, і він ніяк не міг зупинити цей біг.
Феєрверки відгоріли, підсвічування вимкнули, кольорові вогні далекої дискотеки більше не кружляли в низьких хмаринах. Було абсолютно, абсолютно темно, немов у вікні особняка на Варшавській. Десь шурхотять віттям чорні голі сади, вискрипують штахети, поблискують мокрі залізничні шляхи, переплітаються, сходяться, розходяться, світяться сині шляхові вогні, там, далі – мости, полустанки, галасливі тітки з пиріжками, гуси, палісадники, а далі – нічого, ліс, поле, темні хмари, багряні прогалини в них, захід, світанок, небо, небо, небо… Як добре поґецуватися на твердій полиці, й пити пиво, і заїдати пиріжками, і виходити на станції покурити, і більше ні про що не думати.
Два червоних ока витріщалися на нього з темряви. Він здригнувся, не зіставивши спросоння відстані, і тільки згодом збагнув, що це світяться сигнальні вогні далекої телевежі на пагорбі. Одного разу так уже було, подумав він. Я побачив їх і заплакав. До цього я ніколи їх не помічав. Діти засвоюють світ поступово, острови реальності піднімаються з темного моря можливостей. З тієї ночі вогні були завжди.
А якби тоді він не сказав мені, що це просто телевишка? Я б побачив велетня, який переступає дерева та будинки, який дивиться зверху, з темного неба страшними своїми рубіновими очима? І з того часу по ночах замість телевишки завжди б зводився у небі й рушав у нічну мандрівку жахливий монстр?
Вони нас обдурюють, подумав він, згортаючись калачиком у ліжку, – дорослі завжди обдурюють дітей.
* * *
Точно, дамський роман. На обкладинці запхнутий у сердечко засмаглий блондин обіймав бліду чорнявку. Де вони знаходять таких блондинів? Таких чорнявок?
Вона ховала посмішку за маскою байдужої чемності. Зазвичай буває навпаки.
– Вам як завжди?
Він не виспався. І змерз. У чужому місті рано чи пізно чомусь стає вогко та холодно. Через те, що носиш увесь час одне й те саме? Одне й те саме взуття, одна й та сама куртка… Чи тому, що тут і справді вогко та холодно.
– Так, мабуть. А що у вас іще є?
– Яєчня є, оката яєчня. Омлет. Ще відбивні, але я вам не раджу. Вони учорашні. Давайте я вам куртку зашию. Поки ви снідаєте.
Він не повертався до неї спиною. Звідки вона знає про куртку? Але дорогою до свого столика побачив себе у дзеркалі біля входу. Ах, ну звісно. Звідти і знає.
Сипнув з неба лапатий мокрий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автохтони», після закриття браузера.