Читати книгу - "Смерть у кредит"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Нараз Бретонте випросталися… Пропонують нову ставку… свій замок у Нормандії! Заявили про це на всю залу… На три картярські тури!.. Виграв маленький Круан… Та він не виглядав задоволеним… Бретонте підвівся ще раз… Промимрив: «Ставлю віллу!.. Віллу, в якій ми перебуваємо!..»
Мою матір ніби громом ударило… Вона підстрибнула як пружина. Батько не встиг її стримати…
Кульгаючи, вона вилізла на сцену… Дуже схвильованим голосом промовила до азартних гравців: «Пані й панове, нам з дитиною треба йти… Хлопцеві вже давно пора в ліжко… Ми забираємо наш столик…» Ніхто не став заперечувати. Вони були наче обухом прибиті… Дивилися зніяковілі поперед себе… Ми взяли наш столик… І нас наче вітром здуло… Ми боялися, що нас гукнуть…
Біля мосту Сольферино ми ненадовго зупинилися… Аби перепочити…
Через багато років батько переказував цей епізод… з неповторною мімікою… Мати погано сприймала цю оповідь… Вона нагадувала їй про надто сильні емоції… Батько дуже точно показував те місце на самісінькій середині столика, звідки, як ми бачили, за декілька хвилин зникали мільйони й мільйони, родинна честь і замки.
* * *
З Бабусею Кароліною моє навчання просувалося не дуже швидко. Проте одного чудового дня я вже вмів рахувати до ста і навіть читав краще за неї. Я вже був готовий вивчати додавання. Це було перед школою. Ми вибрали комунальну школу на вулиці Женер, її темна брама була від нас за два кроки, одразу за перехрестям Фран-Буржуа.
Після довгого коридору ми потрапляли до класу. Вікна його виходили у двір, обнесений таким високим муром, що за ним ховалася небесна блакить. Аби ми не витріщалися на вулицю, двір обгородили чорною бляхою. Ми мали займатися домашніми завданнями й не турбувати вчителя. Я його майже не знав, пригадую лише його окуляри, довгий ціпок та манжети на пюпітрі.
Перший тиждень мене водила Бабуся, та на дев'ятий день я захворів. Посеред дня мене привела додому прибиральниця…
Коли я прийшов у крамницю, мене знудило. Я відчував, як по моєму тілу прокочуться хвилі лихоманки… розливався такий сильний жар, що я не пізнавав самого себе. Було б навіть приємно, якби не така ригачка. Моя мати спершу не надто переймалася, вона гадала, що я об'ївся цукерок… Та це було на мене не схоже… Вона благала мене триматися й не надто блювати. У крамниці було якраз повно людей. Коли вона вела мене до вбиральні, то боялася, що я забрудню їй мережива. Мені ставало дедалі гірше. Я наблював повну раковину. Моя голова закипала. Я вже не міг стримувати веселощів… Розваги й пустощі вдарили мені в скроні.
У мене завжди була добряча макітра, значно більша, ніж в інших дітей. На мене ніколи не налазили їхні берети. Мати нараз пригадала цей жахливий факт, поки я продовжував блювати… Вона починала непокоїтися все більше.
«Послухай-но, Оґюсте, а що, як у нього менінгіт? Тільки цього щастя бракувало!.. Тоді вже буде повний букет!..» Врешті я перестав блювати… Від жару я ніби аж зацукрився. Мені стало так цікаво… Я ніколи не підозрював, що в моїй макітрі може бути стільки всього… Фантазії. Якась плутанина. Спершу я бачив усе в червоному кольорі… ніби роздута кривава хмара… Вона випливла на середину неба… А потім розпалася… Набула форми покупниці… Велетки!.. Колосального зросту… Та взялася нами командувати… Звідтіля, згори… Десь у повітрі… Чекала на нас… Висіла там… Вона наказувала, а ми мали слухатись… Подавала нам знаки… Швидко зібратися!.. І всім геть з Пасажу… Хутко!.. Всім гуртом!.. Не гаючи ні секунди!
Потім вона спустилася до нас, зайшла під скляний дах… Зайняла весь наш Пасаж… Походжала, випроставшись на повен зріст… Вона хотіла, щоб у крамницях не залишалося жодного продавця, жодного сусіда у своїй барлозі… Навіть Меон пішла з нами. У неї виросли три руки з чотирма натягнутими на них рукавичками… Я бачив, що всі йдуть повеселитися. Слова витанцьовували довкруж нас, як навколо акторів у театрі… Жвавий, незвичний ритм, чудові переходи… годі втриматись…
Велетка набрала собі цілу купу наших мережив… Стягувала їх просто з вітрини, навіть не намагалася приховати, вона була вся завішана гіпюром, цілими мантіями, цього вистачило б на ризи для двадцяти священиків… У всьому цьому шурхотливому мереживі вона росла й росла…
Уся шантрапа з Пасажу… перекупники парасольок… Візьйо з кисетами тютюну, дочки кондитера… Всі чекали… Фатальна пані Кортилен також була тут, поряд з нами… з револьвера в неї за поясом ішов запах парфуму… Аромат огортав усе довкола… Пані Ґуную під вуалетою, що стільки років просиділа безвилазно у своїй кімнаті через свої гнійні очі, та сторож у трикутному капелюсі перемовлялися, вирядившись, ніби на свято, біля свого № 31, і навіть Ґастон, один з померлих хлопчиків родини палітурника, спеціально повернувся. Він ссав грудь своєї матері. Слухняно лежав у неї на колінах і чекав, коли з ним підуть на прогулянку. Мати тримала його обруч для гри серсо.
Із цвинтаря в Тьє прибула тітка Арміда, до Пасажу вона під'їхала на візку. Вирішила прокататися… Вона так постаріла з минулої зими, що взагалі втратила обличчя, яке перетворилось на драглисте тісто… Та я таки пізнав її за запахом… Вона подала мамі руку. Мій батько Оґюст уже був готовий, трохи попереду всіх, як завжди. Його годинник висів у нього на шиї, велетенський, як будильник. Одягнений він був доволі дивно: в рединґот, канотьє, на пальці чималенький перстень, поряд ебонітовий велосипед, панчохи щільно облягали литки. Його дженджуристий вигляд з квіткою в петлиці дратував мене більше, ніж зазвичай. Моя бідолашна мати відповідала невпопад на його урочисте привітання… Пані Меон, сучисько таке, на своєму капелюшкові серед пір’я утримувала в рівновазі нашого Тома… Вона нацьковувала його на всіх перехожих.
Ми йшли слідом за велетенською покупницею, до нас приставало дедалі більше людей, вона крокувала на чолі колони… Продовжувала рости… Вже мусила пригинатися, щоб не розбити скляного даху… Майстер візитівок вистрибнув з підвалу, саме коли ми проходили, він пхав поперед себе візок з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть у кредит», після закриття браузера.
