Читати книгу - "Смерть у кредит"

Тато змальовував їм усе нові й нові видива з легкістю, з якою видихають повітря… У нашій крамниці закрутили газ… і запанувала якась магія… Він сам давав виставу в тисячу разів дивовижнішу, ніж чотири дюжини виставок… Його не влаштовувало газове освітлення!.. Лише свічки!.. Наші знайомі, дрібні крамарі, поприходили зі своїми свічками, які познаходили десь на антресолях. Вони стали заходити до нас щовечора, аби послухати батька, й хотіли слухати його оповіді знову і знов.

Його авторитет зріс неймовірно… Ще ніхто ніколи не чув кращих оповідей. А Меон від того всього ледь не луснула у своїй норі… Їй усе переповідали, буквально дослівно…

На кінець другого тижня вона не витримала… Вийшла сама й пройшла через Пасаж… Вона скидалася на примару… У нічній сорочці. Постукала у нашу вітрину. Всі озирнулися. Вона не вимовила й слова. І приклеїла папірець, на якому було написано коротко великими друкованими літерами: «БРЕХУН»…

Усі зареготали. Чари розвіялися… Всі розійшлися по домівках… Батько вже не мав що розповідати…

* * *

Єдиною гордістю нашої крамнички був круглий столик на одній ніжці часів Людовіка XV, він стояв посередині, єдина річ, в автентичності якої ми не сумнівалися. До нього часто прицінювалися, та ми не квапились його продавати. Не було чим його замінити.

Бретонте, наші давні клієнти з Передмістя, накинули око на нього вже давно… Просили позичити його для вистави, разом з іншими людьми з вищого світу вони ставили у своїй віллі комедію. Окрім них у комедії були задіяні Пінези, Курманші та Доранжі, які мали надзвичайно косооких доньок, а також багато інших, які так чи інак були нашими клієнтами. Жиронде, Камадури та де Ламбісти, родичі послів… «Вершки» суспільства!.. Захід мав відбутися у неділю після обіду. Пані Бретонте була певна, що вона зі своєю п'єсою матиме великий успіх.

Вона з десяток разів приходила в нашу крамницю, аби нас уламати… Ми не могли їй відмовити, до того ж це був доброчинний захід.

Аби з нашим столиком нічого не трапилося, ми загорнули його у три ковдри й самі зранку завезли його на фіакрі. Ми прибули точно в призначену годину, щоб зайняти три місця, три табуретки поряд з виходом.

Завіса ще була опущена, але вже зараз усе було дивовижним, панії в розкішних вбраннях перешіптувалися й обмахували себе віялами. Від них линув такий аромат, що паморочилось у голові… Моя мати впізнала на них усі гарні речі з нашої крамниці. Її блузи, болеро, мережива з Шантії, вона навіть пам'ятала, що скільки коштувало. Вона захоплювалась фасонами… Як чудово пасують усі ці мережива!.. Вона була просто у захваті.

Перед тим, як виходити, я одержав попередження, що коли поширюватиму запахи, мене скрутять просто під час вистави. Я підтерся настільки ґрунтовно, що всі можливі джерела «ароматів» було перекрито. Навіть ноги я вимив й узувся в тісні черевики «модного» фасону…

Нарешті всі вмостилися. Присутніх закликали до тиші. Підняли завісу… З'явився наш столик… просто посеред сцени… достоту, як у нашій крамниці… Це нас заспокоїло… Забриньчало піаніно… і ось уже перші репліки… Ой! Що то за вишуканий тон!.. Усі персонажі зникають, повертаються й походжають в яскравому світлі… Які вони чудові… Сперечаються… Сваряться… Лютують… Але стають дедалі чарівніші… Я був у повному захваті… Мені кортіло, аби вони повторили все спочатку… Я не все розумів… Але я був причарований душею і тілом… Усе, до чого вони торкаються… Їхні найменші жести… найбуденніші слова зачаровують мене… Глядачі аплодують, але ми не наважуємося…

На сцені я пізнаю пані Пінез, вона просто божественна, я досі бачу її стегна, трепетання грудей… Вона загорнулася в пишний пеньюар… і сидить на дивані, оббитому блискучим шовком… Вона дійшла до межі, схлипує… Усе через Доранжа, нашого іншого клієнта… Він лає її на всі заставки, так що та вже не знає, куди подітися… Але він, підступний, аби зірвати поцілунок, прокрадається ззаду, користаючись із того, що вона сперлася на столик і плаче, адже душа в неї просто розривається… А потім ще тисячі ласк… У нас такого не буває… Після цього вона визнає себе переможеною… граційно відкидається на канапі… Він цілує її просто в губи… Вона непритомніє… Помирає… Оце так робота!.. Він крутить задом…

Я захоплений п’єсою… вишукана ґалантність… соковита глибока мелодія… Стільки візій, щоб подрочити!..

Треба визнати, що наш столик усе надзвичайно прикрашає!.. Просто все! Ошляхетнює руки, лікті, животи, що торкаються до нього… Пінез притислась до столика так сильно, що навіть на відстані було чутно, що він затріщав, та справжнє жахіття сталося, коли красень Доранж усівся на нього у найтрагічнішу мить… У матері кров похолола в жилах… На щастя, він зразу підхопився… майже зразу… Під час антракту вона переживала, чи не приспічить йому знову на нього вмоститися… Мій батько в цій п'єсі розумів усе… Але був надто схвильований, аби про це говорити…

На мене це також справило враження. Я навіть не торкнувся ні фруктових соків, ні тістечок-птіфурів, що їх пропонували в антракті… Це лише в аристократів така звичка: змішувати хавчик і вишукані почуття… Цим свинтусам то байдуже! Аби лише ремигати… Вони ніколи не переривають цього заняття. Вони з'їдають усе за одним присідом: і троянду, і лайно, що валяється під ногами…

Ми повернулись до зали… Другий акт промайнув як сон… Потім диво скінчилося… Ми знову опинилися серед цілком буденних людей і речей. Ми втрьох залишалися на своїх табуретках і не наважувались поворухнутися… Терпляче чекали, поки розсмокчеться натовп, щоб забрати наш столик… Потім підійшла якась пані й попросила нас ще трохи зачекати… Ми погодились… Нараз ми побачили, як завіса підіймається знову… Впізнали всіх недавніх акторів, вони сиділи навколо нашого столика. І грали в карти. Пінез, Колуманш, Бретонте, Доранж та старий банкір Круан… Вони сиділи один навпроти одного.

Круан був кумедним стариганом, він частенько навідувався до моєї Бабусі на вулицю Монторгей, завжди був дуже люб'язний, такий зморщений, напахчений фіалковим одеколоном, запах якого довго стояв у крамниці. Він збирав шнурки від дзвінків стилю ампір, то було єдине, що його цікавило.

Партія за столиком почалася доволі мило. Усі люб'язно передавали одне одному карти, а потім трохи розізлились і почали розмовляти сухіше, зовсім не як у театрі… їм уже було не до жартів. Називали цифри. Козирі ляскали як ляпаси. Доньки Доранж за спиною в батька жахливо косили очі. Матері, дружини — кожна вболівала за