Читати книгу - "Чорний романтик Сергій Жадан"

сліди давно й старанно затоптані слідами пізнішими — піонерськими, історико-кагебістськими, ветеранськими, підприємницькими тощо. Зате дух махновської чи постмахновської анархії виявився безсмертним у національному чи недонаціональному житті, що, зрештою, й мали б передбачити наші мандрівники-дослідники — як особистості до цього духу не цілком глухі й ворожі. І не конче треба було мандрувати Луганщиною, аби відчути цей дух. Він скрізь і в усьому. І в совку, і в антисовку, і в принципово відстороненому від одного й другого гордо аполітичному маргіналітеті — чи то в пивному, чи в трахкацькому, чи в сектантському, парарелігійному, самосійно-буддистському, толкієністському тощо, чи в мистецькому андеграунді, чи в інтелектуально-джазменськи наблатиканому.

Всі ці модуси анархії (за винятком хіба останнього, ріднішого героям-мандрівникам) експоновано наче й побіжно, але з вичерпним сарказмом. Оскільки ж і в самому цьому сарказмі є плодоносний корінь анархічного способу мислення, то інколи й сам оповідач не утримується від іронії на власну адресу (але ця іронія вибіркова і вже м’якша — спрацьовує інстинкт самозбереження): «Скільки разів мене викидали були з автобусів чи тролейбусів, щоправда, коли я був без квитка, або в непритомному стані, або просто скандалив, хоч для мене особисто це мало що змінює. Щоправда, викидали мене вже в іншому, наступному житті…»

Про це останнє не важко здогадатися, маючи на увазі синдром протистояння всьому і всім: «порядку», рутині, владі, «депресивним апостолам» різних масових рухів тощо. При цьому оповідач визнає за собою ту провину, що легко забував героїв, за якими йшов, що опинявся поза подіями. (Щиро зізнається, що це не належить до приємних спогадів. Він не мораліст. І його персонажі не моралісти. Але і їм інколи щось докучає. Як ото одній велелюбній, але не позбавленій самокритичності героїні: «Я не знала, від кого саме завагітніла, не зовсім зручно було». Увага: було не зовсім зручно! Це щось та значить!)

Неясно, які герої та апостоли маються на увазі — чи з контркультури, чи із суспільних рухів. Може, і ті, і ті. Стояти гордовито осторонь, навіть бувши в гущавині усього, іронічно вивищуватись над усім, навіть поринаючи в глиб усього. Така от незалежність особистості, такі парадокси самостояння… Може, це альтернатива панівній усюди анархії?

…Але — складається враження — анархія в Сергія Жадана далеко не однозначне поняття. Воно коли не прямо, то принаймні якимось рикошетом зачіпає ширше коло явищ, насамперед вітальність народу, потяг до волі, нонконформізм особистості, її творчі потенції. Або інакше: дає привід думати й говорити про це й багато що інше.

Взяв би я бандуру…

Чи не найбільша пристрасть Жадана та його героїв (може, поза тими, що вище вух позагрузали в бухлі, трахканині тощо) — це музика. Але не подумайте, що Моцарт, Шопен чи навіть, скажімо, Таривердієв. Загалом кажучи, не та музика, що чує людину в світі, допомагає зосередитись у собі, відчути саму себе і світ, а та, що, словами оповідача, «б'є по хребту», ламає ребра, бере за горло, вивертає душу (знов-таки: писано згарячу). Тексти Жадана сповнені назв найпопулярніших гуртів такого роду та імен славетних виконавців, що засвідчує його досконалу обізнаність із цією вкрай важливою матерією. Але й не це головне. Головне — як повно схоплює він ритмозвукове багатство й силу, динаміку потоків цієї музики (з якої часом виводить — слушно чи ні, йому краще знати — всю свою поведінку, почерк життя, а власне й «каркас» особистості), як емоційно і психологічно глибоко виписує її вплив на слухачів, її владу — не лише над натовпом фанатів, а й над, сказати б, фанатом-індивідуалістом.

І тут можна спостерігати очевидну суперечність. Музика ця сповнена духу свободи, зухвалості, щирості самоствердження в житті, тобто — в ній нібито реваншує пригнічена побутом людяність. Але вона ж володіє і силою упокорення собі, вона брутально накидає себе, несе в собі імпульс стадності, не залишає вибору, здатна робити людину своїм рабом, одним із безликих у натовпі сліпих і безжалісно войовничих фанатів. І про це також не забуває Сергій Жадан: «Зомбування найлегше проводити на рівні ритму, ретельно й цілеспрямовано, за моєї пасивної участі та номінальної присутності»; «Музика — це більш-менш ритмізована загроза моїй свободі…» Отакі парадокси. Мабуть, тільки сформована і сильна особистість може зберегти себе в магнітному полі цієї музики. (Див. альтернативи: «десять треків, які я хотів би почути на власних поминках» — у четвертому розділі «Anarchy…»)

Ось тут і є, на мій погляд, велика суперечність, яку особливо відчуваєш, коли читаєш блискучий есей Сергія Жадана про свободу, яким завершується його «Луганський щоденник». На цю тему — про свободу людини — писано й читано багато, але не можу пригадати… не те щоб глибшого, глибше, мабуть, є, і системніше, «науковіше» є, — але не можу пригадати особистішого, пережитішого, пристраснішого, іронічнішого, сум'ятнішого, а тому й переконливішого. Переживання складності й суперечливості простого й однозначного поняття «свобода» в його стосунку до реального людського життя, переживання несумісності свободи й відповідальності і водночас неминучості їх суміщення, навіть неприховувана розгубленість перед непосильністю такого суміщення (надто за умов нездатності та принципового небажання людей чути одне одного й натомість невситимої потреби кожного говорити самому), — а все-таки думка про необхідність етичної волі йти крок за кроком оцією туго натягнутою линвою між двома прірвами-пастками — свободою і відповідальністю… Це все написано дуже жорстко і дуже лірично!

Як на мене, ці кілька сторінок Жаданового есею про свободу могли б увійти до антології найцікавіших текстів на цю тему.

Що ще дуже цікаве в «Anarchy in the Ukr», — так це мимовільні, а в розділі «Мої вісімдесяті» цілеспрямовані свідчення автора про те, як формувалася його особистість і як це впливало на його творчість; фактично тут є і самооцінка, хай і непряма, і навіть коли не вказівки, то підказки для майбутніх критиків і дослідників, — звичайно ж, усе це у властивій Жаданові ігровій формі. У яскраво виписаному сценарії уявного (а в принципі цілком можливого!) фільму про його вісімдесяті («мої вісімдесяті легко надаються до екранізації») є кілька позицій, дуже важливих для оцінювання його художнього світу (а точніше — для уявлення про його творчу самоорієнтацію).

У цьому фільмі має бути насамперед багато любові, каже він. Мабуть, як і в його прозі. Хоч не все називане там любов'ю надалося б до екранізації. Принаймні дещо дістало б інакше означення. Але це між іншим. У цьому кінофільмі мали би бути вся інфраструктура, весь антураж і